Читати книгу - "Ґолем"

Вона ледве встигала перевести подих між словами.

— На розі стоїть мій екіпаж. Я вже боялася, що не застану Вас удома! Сподіваюся, Ви ще не обідали? Спочатку ми поїдемо… гм, куди ж ми поїдемо спочатку? Заждіть-но, спершу… так… можливо, до парку… одне слово, кудись на природу, де повітря по-справжньому напоєне пахощами перших паростків… Ходімо ж, ходімо, беріть Вашого капелюха! А тоді пообідаємо в мене й потеревенимо до самого вечора. Та беріть вже капелюха! Чого Ви чекаєте? Я прихопила тепле, м’якеньке покривало. Загорнемося в нього по самі вуха, тісно притулимося, аж нам гаряче стане…

Що я мав казати? Ми ось щойно збиралися на прогулянку з донькою мого друга?..

Міріам уже квапливо попрощалася з Ангеліною, я й слова мовити не встиг.

Я провів її до дверей, хоч вона м’яко опиралася цьому.

— Не можу ось тут, на сходах, всього Вам сказати, Міріам, як пригорнувся б я до Вас… і що мені в тисячу разів любіше було б з Вами…

— Не змушуйте даму чекати, пане Пернат, — урвала мене Міріам. — Adieu і гарно Вам провести час!

Вона сказала це щиро, без тіні фальшу, та все ж я помітив, як згасли її очі.

Вона побігла вниз сходами, а мені від жалю стисло горло.

Ніби я втратив увесь світ…

Мов захмелілий, сидів я поряд з Ангеліною. Ми мчали велелюдними вулицями.

Життя навколо вирувало, я ж, напівоглушений, сприймав лише відблиски того світу, що пролітав повз нас: сліпучі діаманти в сережках і ланцюжки на муфтах, блискучі циліндри, білі дамські рукавички, пудель з рожевою кокардою на шиї, який з гавкотом гнався за колесами; спінені коні в срібній збруї, що летіли нам назустріч; вітрина крамниці з низками перлів та ювелірних коштовностей, шовкові сукні на тонких дівочих станах…

Пронизливий вітер, що сік обличчя, лише посилював запаморочення від близькості гарячого тіла Ангеліни.

Жандарми на перехрестях шанобливо відскакували набік перед нашим екіпажем.

Потім ми поволі їхали набережною, усіяною каретами й бричками, повз зруйнований кам’яний міст, повз юрбу роззяв, що витріщалися на нього.

Я туди й не дивився майже: найменше слово Ангеліни, її вії, гра її уст були для мене набагато важливішими, аніж кам’яні брили, що підставляли свої плечі згромадженню крижин.

Паркові алеї. Потім — утоптана, податлива земля. Потім — шерех торішнього опалого листя під кінськими копитами, вільгість повітря, велетенські голі дерева, густо обсаджені воронячими гніздами, пожухла трава на моріжках з білими острівцями підталого снігу — усе пропливало повз мене, наче вві сні.

Лише кількома словами, зроненими майже байдуже, згадала Ангеліна доктора Савіолі.

— Тепер, коли загроза минула, — мовила вона з чарівливою, дитячою невимушеністю, — і я знаю, що він одужує, уся ця історія, що зі мною трапилася, видається мені такою нестерпно нудною… Я хочу знову радіти, заплющити очі й поринути в яскраве шумовиння життя. Гадаю, усі жінки такі. Лише в цьому не зізнаються. Або ж настільки дурні, що й самі того не знають. Хіба не так? — моїх відповідей вона навіть не слухала. — Зрештою, жінки мені зовсім нецікаві. Не сприймайте, звісно, мої слова за лестощі, але направду, сама лише присутність симпатичного чоловіка мені любіша за найцікавішу розмову з мудрою жінкою. Самі то лише пусті теревені… Щонайбільше про вбрання! Не так вже й часто змінюється мода… Правда ж, я легковажна? — раптом запитала вона кокетливо, і я, зачарований нею, ледве стримався, щоб не взяти в долоні її голівку й поцілувати в шию. — Та скажіть вже, що я легковажна!

Вона пригорнулася до мене ще палкіше.

Ми виїхали з алеї, покотилися вздовж гаю повз декоративні кущі, загорнені на зиму в солому, а тому схожі на тулуби якихось чудовиськ з обрубаними кінцівками й головами.

На лавочках грілися в сонячних променях люди, дивилися нам услід, шепотілися.

Якийсь час ми мовчали, відпустивши думки на самоплив. Якою ж цілком інакшою була нинішня Ангеліна, ніж та, якою я її досі уявляв! Ніби щойно сьогодні вперше її побачив!

Невже це, справді, та сама жінка, яку я втішав тоді в соборі?

Я не міг відвести погляду від її напіврозтулених уст.

Вона ще не зронила й слова. Ніби поринула думками в споглядання якогось видива…

Екіпаж звернув на вогку луку.

Пахло відталою землею.

— Чи знаєте Ви… пані…

— Називайте мене просто Ангеліною, — тихо урвала мене вона.

— Знаєте, Ангеліно, Ви… Ви сьогодні всю ніч мені снилися, — насилу спромігся я вимовити.

Вона стрепенулася, ніби хотіла висмикнути свою руку з-під моєї, і вражено глянула на мене.

— Дивина! А ви — мені! Я щойно думала про це…

Знову змовкла розмова. Ми здогадалися, що нам обом снився той самий сон. Я відчув це з нуртування її крові. Її рука ледь відчутно тремтіла на моїх грудях. Уся в напрузі, відвернувшись від мене, вони дивилася убік.

Я поволі підніс її руку до вуст, відгорнув білу, духмяну рукавичку, відчув, як пришвидшилось її дихання, і, ошалілий від кохання, уп’явся зубами в м’якуш її долоні.

Кілька годин потому я, наче п’яний, брів крізь вечірній туман униз — до міста. Безцільно обирав вулички і довго, сам того не відаючи, ходив колами. Потім зупинився біля ріки, задивився у бурхливі води, перехилившись через поруччя.

Досі відчував доторк руки Ангеліни на своїй шиї, досі бачив перед собою кам'яне ложе фонтану з опалим зів’ялим листям на воді, біля якого ми вже раз прощалися — багато років тому. Тоді ми, як оце щойно, гуляли морозним, імлистим парком її замку, вона схиляла голову на моє плече…

Я сів на лавку, насунув низько на чоло капелюха й замріявся.

Вода клекотіла поверх загати, і той клекіт поглинав останні сплески звуків міста, яке вкладалося до сну.

Час до часу я щільніше кутався у пальто й зводив погляд: ріка дедалі глибше занурювалася у тінь, аж доки врешті не вкрила її важкою повстю ніч; шумовиння під загатою яскравою, білою смугою перетинало потік, добігаючи до протилежного берега.

Мені аж страшно ставало на саму лиш думку, що доведеться повертатись до своєї понурої комірчини.

Осяйне щастя короткого надвечір’я назавжди відчужило мене від моєї домівки.

За кілька тижнів, а може, кілька днів щастя минеться… і не залишиться нічого, окрім печальних, теплих споминів.

А потім що?

Потім самотність і неприкаяність тут і там, по цей і по той бік ріки…

Я підвівся. Перш ніж податися до похмурого ґетто, хотів ще раз поглянути крізь паркову огорожу на замок,