Читати книгу - "Шантарам"

— Ліне, що ти робиш? Ти з’їхав глузду?

— Як що? Збираюся митися.

— Але не так же! Не так!

— Що означає «не так»? Ти велів мені помитися і привів для цього сюди. А коли я хочу митися, ти починаєш стрибати навколо, як переляканий кролик. У чому справа?

— Але ти ж був голим! На тобі нічого не було!

— Авжеж, я завжди так миюся,— відповів я стомлено, дивуючись з цієї незрозумілої паніки.— І всі так миються.

— Ні-ні! Тільки не в Індії! — обернувся він до мене. На обличчі його було написано відчай.

— Ви що, миєтеся одягненими?

— Так, Ліне! В Індії ніхто ніколи не роздягається, навіть щоб помитися. В Індії не можна бути голим. І тим більше зовсім без одягу.

— Але як же ви миєтеся у такому разі?

— Ми миємося в трусах.

— Ну, так в чому ж справа? На мені труси, як бачиш.— Я скинув рушника, щоб показати йому мої чорні жокейські трусики.

— Ой-ой-ой! — знову заволав Прабакер, кидаючись за рушником і повертаючи його на місце.— Оця маленька ганчірочка? Це не справжні труси, Ліне. Це тільки спідні труси. Треба, щоб були верхні труси.

— Верхні труси?

— Еге ж, такі, як у мене.

Він розстебнув штани і продемонстрував мені зелені труси.

— В Індії чоловіки завжди і у всіх ситуаціях носять під одягом верхні труси. Навіть у тих ситуаціях, коли на них надіті спідні труси, вони надівають ще й верхні. Розумієш?

— Ні.

— Ось що, ти почекай мене, я принесу тобі верхні труси для миття. Але нізащо не знімай рушника. Будь ласка! Дай мені слово! Якщо люди побачать тебе в твоїх крихітних трусах, вони просто здуріють. Почекай мене!

Він зник і за декілька хвилин повернувся з двома парами червоних футбольних трусів.

— Ось, Ліне,— сказав він, відбуваючи.— Сподіваюся, ти влізеш у них. Ти такий великий. Це труси Товстуна Сатиша. Він такий товстий, що я думаю, труси тобі підійдуть. Я розповів йому історію, і тоді він дав тобі дві штуки. Я сказав йому, що в поїзді у тебе був пронос, і твої верхні труси довелося викинути.

— Ти сказав йому, що я обкалявся в поїзді?

— Авжеж, Ліне. Не міг же я йому сказати, що у тебе немає верхніх трусів!

— А... ага, зрозуміло.

— Що б він про тебе подумав?

— Ну, спасибі, Прабу! — процідив я крізь зуби.

— Ну що ти, Ліне! Нема за що. Я твій дуже хороший друг і радий тобі допомогти. Але обіцяй мені, що ти не ходитимеш голим по Індії, тим більше без всякого одягу.

— Обіцяю.

— Я дуже радий, що ти обіцяєш це. Адже ти теж мій хороший друг, правда? Я помиюся разом з тобою, ніби ми два брати, і покажу тобі, як це треба робити в індійському стилі.

Отже ми помилися удвох. Повторюючи всі дії вслід за Прабакером, я спочатку облив себе водою з кварти, потім намилив усе, тіло, зокрема й під трусами. Коли ми помилися і витерлися рушниками, Прабакер показав мені, як надіти лунгі поверх мокрих трусів. Лунгі було великим шматком тканини на зразок індонезійського саронга, який обв’язувався навколо талії і звисав до п’ят. Прикрившись таким чином, я зняв мокрі труси і надів замість них сухі. Саме так, сказав Прабакер, слід приймати ванну, не ображаючи сусідських очей.

Після ванни і розкішної вечері з горохової юшки, рису і коржиків ми з Прабакером спостерігали, як його батьки і сестри розпаковують привезені нами подарунки. Потім ми випили чаю, і я протягом двох годин відповідав на запитання про себе, про мій дім і сім’ю. Намагався говорити правду, але, зрозуміло, не всю. Нарешті Прабакер оголосив, що стомився перекладати і що мені треба дати відпочинок теж.

У дворі поставили ліжко з кокосової пальми, вкрите матрацом з волокон того ж дерева. Прабакер сказав, що це ліжко його батька і що треба буде не менше двох днів, щоб зробити для нього нове. А доти Кишан спатиме на підлозі поряд з ліжком свого сина. Я спробував протестувати, проте мене ніхто й слухати не захотів. Отже мені довелося лягти в ліжко бідного селянина, і мій перший день в індійському селі закінчився, як і почався, поступками.

Прабакер сказав, що, на думку його сім’ї і сусідів, я почуватимуся дуже самотньо, тож вони всі сидітимуть поряд зі мною в темноті, поки я не засну. Адже люди в моєму рідному селі, додав він, напевно вчинили б так само, якби він сам опинився там і сумував за домівкою, правда ж?

Отже всі вони — Прабакер, його рідня й сусіди — зайняли біля мене кругову оборону. Я думав, що не зможу заснути в центрі загальної уваги, але вже за декілька хвилин поплив кудись удалину на хвилях їх приглушених голосів, на м’яких і ритмічних хвилях, що зливалися з бездонним морем яскравих зірок.

Я вже зовсім засинав, аж відчув чиюсь руку у себе на плечі. Це Прабакерів тато з доброти душевної вирішив заспокоїти мене і приспати. Я негайно прокинувся і поринув у спогади про свою дочку, про батьків і про брата, про свої злочини і про любов, яку я зрадив і назавжди утратив.

Мабуть, це неможливо зрозуміти, проте аж до сьогодні я не усвідомлював всієї непоправності того, що вчинив, і безповоротності того життя, яке я втратив. Коли я брав участь у збройних пограбуваннях, всі мої думки, почуття і дії були оповиті героїновим чадом. Згодом, під час суду і трьох років ув’язнення, наркотичний дурман розвіявся, і я, здається, мусив би усвідомити, що означали ті злочини для мене, для моїх близьких і для тих, кого я грабував зі зброєю в руках. Аж ні, я ні про що не міг думати, окрім самого покарання. Навіть після втечі, коли я ховався і рятувався від переслідування,— навіть тоді у мене не було повного й остаточного розуміння всіх подій і їхніх наслідків, які поклали початок новій історії мого життя.

І лише тієї першої ночі в глухому індійському селі, де наді мною сяяли зорі, тільки тоді, коли груба мозоляста селянська рука заспокійливо торкнулася мого плеча, я нарешті повністю усвідомив, що я зробив і ким я став, і відчув біль, страх і гіркоту від того, що