Читати книгу - "Море-океан"

— Якою дорогою їхати до столиці?

— Треба повернутися в Бад-Голлен, а звідти поїхати по…

— Про це нема навіть мови, — і він поїхав у протилежному напрямі на сусідській бричці такого собі коваля, талановитого у своїй справі, справжнього скарбу. Цілу ніч качався від реготу. Коротше, заборгував так би мовити, подяку. Тож, зачинивши кузню, того дня повіз Бартлбума звідти. Більше ні про ті спогади, ані про всю ту бісівщину професор ніколи не згадував, скінчилася для нього та історія, добре чи погано, але добігла кінця, раз і назавжди, Боже причастя. Скінчилася.

Отак.

Відтоді більше не пробував Бартлбум. Одружуватися. Казав, що час уже минув і більше про це годі й говорити. Гадаю, він трохи страждав через ті події, але він тебе цим не засмучував, не таким був чоловіком, печалі свої всі тримав у собі та вмів їх переживати. Утім, він був одним із тих, хто до життя ставився легко. Людина з миром у душі, якщо розумієте, про що я. За сім років, що він прожив тут, серед нас, жити з ним пліч-о-пліч нам було за щастя, ми часто запрошували його на гостину, ніби він був членом сім’ї, та й у певному сенсі він, дійсно, ним був. Поміж іншим, він міг би мешкати в інших кварталах, зважаючи на гроші, які надходили йому останнім часом, спадок, звісна річ, тітоньки, що падали одна за одною, як стиглі яблука, земля їм пером, нотаріуси вервечкою, заповіти один по одному, і з усіх, хоч-не-хоч, текли грошенята йому в кишені. Коротше, якби хотів, міг би мешкати зовсім в іншому місці. Та він залишався з нами. Казав, що почувається тут добре, у нашому кварталі. Умів його цінувати, так би мовити. За цим теж видно чоловіка.

Він до останнього працював над своєю «Енциклопедією меж» тощо. Зараз почав її переписувати. Казав, що наука йде гігантськими кроками й що зрештою треба повсякчас усе оновлювати, уточнювати, виправляти, шліфувати. Його захоплювала думка, що його енциклопедія про межі, можливо, стане твором, який кінця-краю не має. Безмежною книгою. Цілковита нісенітниця, як поміркувати, і він із того сміявся, розтлумачуючи мені й пояснюючи, дивуючись, навіть радіючи. Інший би, либонь, страждав. Але він, як я вже розповідав, не був створений для певних бід. Легкою був людиною.

Годі й казати, що він навіть помер по-своєму. Без надмірної театральності, тихцем. Якось ліг у ліжко, бо почувався недобре, а за тиждень — догорів. Ніхто збагнути навіть не міг, чи він страждав тими днями, я питав його, але він тільки просив, щоб ми не журилися через цю дрібничку. Не любив він завдавати клопоту. Лиш одного разу спитав мене, чи міг би я повісити йому одну з картин його улюбленого друга-художника, щоб вона висіла на стіні просто напроти ліжка. Ця історія з колекцією картин Плассона теж була неймовірною. Вони всі були майже цілковито білі, повірте. Та Бартлбум ними дуже дорожив. Навіть та, яку я йому повісив, коли він тоді попросив, була біла, цілковито біла, а він обрав її з-поміж решти, а я повісив її там, де він із ліжка міг добре бачити її. Картина була геть-чисто біла, присягаюсь. Але він споглядав її, милувався знов і знов, крутив її перед очима, так би мовити.

— Море… — говорив тихо.

Помер рано-вранці. Заплющив очі й більше не розплющив. Просто.

Не знаю. Є люди, які вмирають, але, за всієї поваги, ти нічого не втрачаєш. А він був одним із тих, чию відсутність відчуваєш одразу. Ніби увесь світ день у день важчає. Можливо, що вся наша планета й усе, що є на ній, тримається в повітрі лише завдяки тому, що є безліч Бартлбумів у світі, які це все підтримують. Своєю легкістю. Вони не схожі на героїв, але завдяки їм наш човен тримається на плаву. Така їхня природа. Бартлбум мав таку природу. Так би мовити, він був із тих, хто міг якоїсь днини, перестрівши тебе дорогою, взяти під руку й по великому секрету зізнатися:

— Одного разу я бачив янголів. Вони стояли на березі моря.

Хоч у Бога він не вірив, адже був науковцем і до всього, що стосується церкви, прихильності не мав, якщо розумієте, про що я. Але бачив янголів. І розповідав тобі про це. Узявши тебе під руку, у якийсь звичайнісінький день, перестрівши на дорозі, з подивом в очах зізнавався:

— Одного разу я бачив янголів.

Хіба можна не любити таку людину?

6. Савіньї

— Отже, ви залишаєте нас, лікарю Савіньї…

— Так, пане.

— Ви вирішили повернутися до Франції?

— Вирішив.

— Мабуть, нелегко вам буде… тобто люди цікавитимуться, газети, політики… Гадаю, почалося справжнє полювання на тих, хто вижив на тому плоту…

— Мене вже застерігали.

— Цей випадок набув майже загальнонаціональної ваги. Трапляється, якщо встряє політика…

— Рано чи пізно, побачите, усі забудуть про цю історію.

— Безсумнівно, любий Савіньї. Візьміть, це папери для вашої посадки.

— Я вам багато чим завдячую, капітане.

— Не треба так казати.

— А вашому лікареві я, либонь, завдячую життям… він творив дива.

— Савіньї, якщо почнемо лічити дива в цій історії, їм кінця-краю не буде. Ідіть. І хай вам щастить.

— Дякую, капітане… А, ще одне.

— Слухаю.

— Той… той стерновий… Тома… кажуть, він утік з лікарні….

— Так, це дивна історія. Звісно, у нас такого б не трапилось, але там, у цивільній лікарні, ви ж добре знаєте, як…

— Звісно, і що — про нього нічого не відомо?

— Ні, наразі нічого. Та він, мабуть, недалеко втік, зважаючи на його стан. Найімовірніше, помер десь.

— Помер?

— Ну, це найменше, що спадає на гадку, коли думаєш про того, хто…ох, даруйте: це, певно, ваш друг?

— Це неважко, мабуть, Савіньї, вам треба лише повторити те, що ви написали у своїх мемуарах. До речі, ви, певно, заробили цілий статок, га? На своїй книжечці… у салонах тільки її й читають…

— Я спитав, чи я дійсно мушу заходити до судової зали.

— Та, ні, не те, щоб це необхідно, але це паскудний процес, за нами вся Країна спостерігає, добре не попрацюєш… усе за законом… нісенітниця…

— Шомаре теж буде…

— Звісно, буде… хоче захищати сам себе, він… але у нього жодних шансів, нуль, народ прагне його голову, і він її отримає.

— То була не лише його вина.

— Це байдуже, Савіньї. Він був капітаном.