Читати книгу - "Мольфар"

— В горах дійсно все промовляє до тебе, — розчулено погодився художник. — Я тут навчився жити просто і правдиво, — і мене від міста відгонить, як від каналізаційної труби! В горах промиває вуха і очі, можна дивитися і бачити, слухати і чути!

— На жаль, я цього ще не зумів відчути, — чесно зізнався Дмитро, — для мене гори здебільшого — красива декорація, якою я намагаюся заслонитися від свого буденного світу. Але я серед них чужак, — і тому мені трішки страшно… а твої картини ніби «ретранслюють» ідею гір, — її можна сприймати чисто естетичним чуттям. Особливо вразив мене крилатий ангел серед бурі, — десь далеко на горизонті: він заледве проглядається, але манить до себе погляд і відчуття…

— А чорного ангела ти не помітив? Він на передньому плані: многорукий, як Шіва, — трощить і руйнує… Це моя алегорія, символічна «притча» про циклічність змін у світі. Коли настає час трансформації, — а він уже настає, треба лише приглянутися, до того, що діється у світі, — це значить, що на місці старого «храму» має постати новий. Для цього Бог пошле на землю двох: Ангела-руйнівника і Ангела-будівничого. Перший знищить старий храм — і буде проклятий людьми як руйнівник, а другий збудує новий — і люди прославлять його як будівничого, але в руках найвищих обидва виконають одну роботу…

— І вони вже прийшли водночас…, — Дмитро усміхнувся, згадавши свою розмову з Юром. — Здається, ти пояснив мені, чому людина має пізнати Смерть, аби оцінити сенс Життя…

* * *

Вони довго говорили сердечно, як давні знайомі, — і Дмитро насмілився розповісти про свою зустріч з Юром.

— Я чув про нього від людей, — сказав Микола. — Ця зустріч тобі неспроста подарована: щось має дуже змінитися у твоєму житті. Зі мною теж було щось подібне…

Микола не встиг розповісти свою історію. До Дмитра подзвонила його жінка. Милим грайливим тоном вона повідомила йому, що виїжджає за кордон.

— Ні, не у відпустку, Дмитрусю… я влаштовую своє життя… їду з чоловіком, якого давно люблю…

— А діти?! — Дмитро прихилився до одвірка і наче від чогось відмахнувся.

— Діти поїдуть зі мною. Зараз тимчасово побудуть у моїх батьків…

— Ларисо, я нічого не розумію… це вже давно, а я нічого не знаю?!

— А що ти взагалі знаєш? — її грайливий тон перемінився на різкий фальцет. — Що ти знаєш, чим ти живеш? Набридло мені все, я хочу справжнього життя! І досить! Я залишаю тобі ключі від нашої колишньої квартири, — місця тобі там вистачить! Ключі візьмеш в нашої прибиральниці! Твої речі я вже спакувала, судове рішення підготовлене! Успіхів тобі!

Вона відключила телефон.

Микола побачив по реакції Дмитра, що розмова не з приємних, і відійшов…

Всі уже розійшлися, офіціанти прибирали посуд, а Дмитро сидів на веранді з пляшкою коньяку в руках і бездумним поглядом свердлив порожнечу…

— Ходімо, Дмитре, — Микола підійшов і легко взяв його за руку. — Пройдемося трохи лісом, — переночуєш в мене… поговоримо…

— Я вже не маю що сказати…

— Неправда. Може, якраз зараз почнеш щось по-справжньому розуміти… Якщо вона давно крутила шури-мури в тебе за плечима, — то уявляєш, яким дурнем ти був?

— Ти мене не розумієш…

— Ще й як розумію! Ще й як! Твоя хоч сказала — і пішла собі, а моя не казала… я те все мав побачити на власні очі…

— І в тебе так?!

— І в мене… я ж також женився, як і ти, на перспективній донечці перспективного татка… гівнюки ми з тобою, а не чоловіки… я таку дівчину зрадив…

Микола сів поряд з Дмитром, взяв з його рук пляшку і добряче хильнув…

— Нема нічого ціннішого в світі за тебе самого, — твою душу, — тихим голосом, наче сам до себе, знову заговорив Микола. — Це велика брехня — коли ти дозволяєш собі шукати точку опертя в друзях, в коханій жінці, в дітях, сім’ї, в політиці… чи в грошах… ти втрачаєш свій золотий час жити: і коли будь-що із цього всього довколишнього схитнеться в тобі, — ти летиш у прірву. А воно все хитається, бо все зовні тебе. Ось я зараз на хвильку дозволив собі зануритися у своє минуле, — і голова пішла обертом. А те, що в моєму серці, таке велике, — життя не вистачить, щоби його «розкопати»… Поплач, не бійся бути слабаком… я спершу виплакався, а потім взявся читати Ніцше. Його Заратустра мене протверезив. Він теж бував слабаком серед людей…

Вони співали й плакали до самого ранку — та так і поснули під зорями…

* * *

Дмитро повернувся до міста аж наприкінці літа. Зайшов у свою колишню квартиру, від якої повіяло акуратною пусткою, — і перестав відповідати на телефонні дзвінки. Його мама опинилася в лікарні із сердечним приступом від пережитого, але він лише раз провідав її. І сумління не замучило. Він шукав точки опертя.

Він завжди жалів маму, вийшовши нарешті з-під її надмірної опіки: адже вона ростила його сама, працювала на різних роботах, аби «виштовхати» його в люди. Часто принижувала себе, а сина особливо, — і найчастіше викликала жалість у всіх, хто її знав. Напевно, жалості їй найбільше бракувало, бо теплої синівської любові у собі Дмитро так і не відчув…

Не треба себе дурити. Він не дуже страждав через втрату Лариси. Навіть туга за дітьми не мучила його, бо він і так рідко з ними бачився, — частіше дітьми опікувалася няня або теща.

Він перестав відвідувати дорогі вечірки олігархічних родин, — і відчув певне полегшення: менше доведеться лицемірити й витискати із себе всю акторську майстерність. Тепер він більше не зять олігарха, — можна нарешті вільно дихати….

Два перших місяці важко звикав до нових стосунків з людьми. На кафедрі всі все знали, — і надто вже уважно приглядалися до кожного його поруху, жесту. Він тримав себе в рамках упродовж дня, а ввечері напивався і засинав…

Так пройшла зима, а навесні в гості несподівано приїхав Микола. Мав якісь справи — і вирішив провідати.

Дивно, вони ніколи не були близькими друзями. Так собі, — були дітьми одного середовища. Коли Микола надовго зник у горах, Дмитро навіть забув про його існування. Хіба ця зустріч на презентації картин — зовсім спонтанна…

Але зараз Дмитро неймовірно зрадів приїзду Миколи. Вони просиділи увесь вечір за розмовами, —