Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Поговоримо про статус Галицько-Волинського князівського роду Галицьких-Острозьких у Великому Литовсько-Руському князівстві.

Ось якої думки дотримуються сучасні історики щодо українських (руських) князів Середньовіччя:

«Слід враховувати, що Острозькі, як і представники інших князівських династій Русі в період Середньовіччя, вважали себе де факто незалежними правителями. І справді, типологічно князівства Волині чи Полісся (а до них належало князівство Острозьке) нічим принципово не відрізнялися від аналогічних державних утворень — князівств та герцогств, наприклад Священної Римської імперії чи Французького королівства доби Середньовіччя.

Осереддям української аристократії в період «осені Середньовіччя» стала Волинь. Тут зосереджувалися володіння князівських родин, наймогутнішими серед яких були Острозькі, Заславські, Четвертинські, Чорторийські, Сангушки, Гольшанські-Дубровицькі, Корецькі, Збаразькі, Вишневецькі, або, як їх іменували, «княжата головні». Представники цих родів намагалися зберегти за собою права, притаманні князям ще з давньоруських часів. Зокрема, до них належали право оголошення власних розпоряджень, жалувальних грамот підданим, надання земель за умови служби, встановлення власних податків, повинностей, пільг, а також право суду над підданими (аж до смертної кари включно)» [46, с. 8].

Звичайно, при такому стані влади, а він був суто українським, Великий князь (за походженням литвин), мусив передати головному князю з династії українських (руських) князів максимальну повноту влади, особливо на прикордонні та на землях України-Русі. Що й сталося.

Якщо Великий князь Ольгерд після Синьоводської битви (1362 рік) передав своїм племінникам із роду Коріатовичів у повне підпорядкування землі Поділля, утворивши в складі своєї держави нове — Подільське — князівство, що проіснувало під їх владою з 1362 до 1394 року, то Великий князь Вітовт, повернувши Поділля під свій контроль, певно, не без участі руського князя Федора Галицького (Острозького), повернув ті землі його родові.

За свідченням українського історика Віталія Михайловського, Василь Красний (Гедігольд) правив Поділлям з 1411 до 1422 року. Послухаємо історика Михайловського:

«Вітовт після укладання Торунського миру наприкінці 1411 р. подався у подорож до Угорського королівства. Джерела фіксують присутність у почті князя новопризначеного подільського старости Гедигольда. Він (Гедігольд. — В.Б.) брав участь у з’їзді угорських і польських панів» [45, с. 97].

І ось далі:

«Формування свого маєтку на території Поділля Ярмолинські продовжили і за володарювання Вітовта. 29 липня 1428 р. Ходко отримує за заслуги від великого князя литовського Вітовта с. Волків у Смотрицькому повіті. Особливістю цього надання було те, що зроблено воно було з ініціативи віленського воєводи Гедигольда, котрий до 1422 р. був намісником Вітовта на Поділлі» [45, с. 196].

А внизу до тексту є ось така примітка:

«Принаймні Гедигольд (Василь Красний Галицький-Острозький. — В.Б) після 14 березня 1423 р. не згадується з титулатурою подільського старости» [45, с. 196].

Як бачимо, навіть не будучи старостою (правителем) Подільської землі, князь Гедігольд, він же Василь Красний, впливав на розподіл маєтності на цих землях.

Це означає, що згаданий князь, навіть не будучи правителем Поділля, мав вплив на цей край. А відтак — ми маємо повне право стверджувати, що польська та російська історичні науки, подаючи матеріал про Поділля, понакидали до нього багато «доважків брехні», аби позбавити українців їх власної землі.

3. Подільська земля. Часи князя Федора

Розпочавши з 1349 року загарбання західних українських земель, Польське королівство продовжувало цю політику сотні літ. Мінялися стратегія і тактика, методи і форми захоплення наших земель, та напрям тиску й руху завжди залишався східним. Слід також пам’ятати, що Польське королівство, захопивши, наприклад, 1349 року Галичину, насамперед конфіскувало землі українських князів, бояр та простих людей, котрі протистояли їм та чинили опір. Вони, практично, не чіпали так звану «сіру масу», яка корилася та не ставала на прю. Далі польські королі наповнювали ту завойовану землю своїми людьми, надаючи їм конфісковані маєтки та села. Разом із завойовниками посилювалася католицька церква. Вона майже завжди, ще до навали, була присутня на тій землі, бо з’являлася разом із запрошеними князями-володарями західних майстрових людей.

Наступним кроком було загарбання Волині. Та, як кажуть, того разу в поляків «не вигоріло». Ми пам’ятаємо, яку запеклу війну за Галичину та Волинь вели українські (руські) князі Дмитро і Данило II Галицькі впродовж 1350–1380 років.

Після смерті польського короля Казимира III 1370 року Волинська земля все ж таки залишилася за українським князем Дмитром.

Не забуваймо, у тій важкій війні 1350–1380 років, з благословення Папського престолу, на польському боці проти нас воювали Угорське королівство, Тевтонський та Лівонський ордени. Саме тоді загинув князь Данило II — син правнука Данила Галицького — князя Дмитра Юрійовича. Боротьба за Галичину та Волинь була довгою і кровопролитною.

Завоювавши Галичину, польська влада, насамперед, була зацікавлена позбавитися писемних руських (українських) джерел тогочасного нашого буття: історичних пам’яток, документів на власність тощо. У XIV столітті польські владоможці тільки ступили на той шлях, тому діяли обережно.

Тим же шляхом пізніше рухалися й московити, але діяли грубо й безсоромно. Вони взагалі винищували всі наші (українські) пам’ятки (джерела), немовби їх не існувало. Послухаємо надзвичайно обережні слова сучасного українського історика:

«Ще одна книга Коронної Метрики, яка зберігалася в Публічній бібліотеці Санкт-Петербурга і була би за сучасною нумерацією № 14 (книга коронного підканцлера Анджея Опоровського за 1479–1483 рр.), не збереглася до нашого часу» [45, с. 18].

Московія рухалася вслід за Польщею; зачищали не тільки українські, а й польські матеріали про українське минуле. Пророблялося подібне у новітні часи, оскільки Санкт-Петербурзька Публічна бібліотека почала діяти тільки у 1814 році.

Звичайно, все знищити ні поляки, ні московити не могли — бракувало розуму розібратись у тому. Тому слід шукати матеріали про наше минуле повсюди, бо, як заявив сучасний історик, серед них є «… унікальні документи, які інколи дають змогу цілком по-іншому поглянути на… процеси, що відбувалися не тільки на Поділлі у ХІV–ХV ст., а й загалом у цій частині Європи» [45, с. 20].

Приглянемося допитливіше, як розвивалося та управлялося Поділля після переходу від Золотої Орди до Великого Литовського-Руського князівства і чи був причетний до цього процесу рід українських князів Галицьких-Острозьких.

Після Синьоводської битви 1362 року, за сучасним потрактуванням, Великий князь Литовсько-Руської держави Ольгерд посадив у Києві власного сина Володимира Ольгердовича, замінивши ним руського князя, а визволене Поділля передав небожам — синам рідного брата Коріата. Цей князь, як і його старші сини — Юрій, Олександр та Костянтин — брав участь у битві, проте загинув там і був похований на старому кладовищі сучасного села Бране Поле на півдні Київщини. На ньому, скоріше за все, поховані всі загиблі у тій битві християни.

Як розуміємо, руські (українські)