Читати книгу - "П'ята Саллі"

— Що вони ще казали?

— Що ти втратив робочий запал, але мусив продовжувати, приховуючи справжнього себе, вдаючи, що ти насправді турбуєшся про пацієнтів, а ще про те, що ти робив, коли повністю від’єднав усі емоції, щоб мати змогу працювати далі. Як бачиш, ми маємо право знати щось про тебе до того, як довіримо наші життя тобі.

— Гаразд, — сказав він хрипким, здавленим голосом. — Можливо, зараз справді саме час для розкутого спілкування. Якщо це посприяє тому, щоб зберегти вам життя, воно того варте.

Він підсунув крісло до кола і сів між мною та Нолою. Тоді опустив голову і втупився в підлогу.

— Лінетт була дуже молодою, коли ми одружилися. Вона була неймовірно вродливою, й ми до нестями кохали одне одного. Вона працювала та допомагала мені оплачувати медуніверситет. Взагалі, серед лікарів є одна проблема, про яку знають небагато людей. Як я вже говорив Деррі, понаднормова робота і надлишок контактів із пацієнтами призводять до того, що називають «синдромом вигорання». Ти вдаєш, що неймовірно турбуєшся за життя твого пацієнта, хоча насправді тільки прикидаєшся, тому що вже все це бачив та чув, а власні проблеми здаються значнішими та важчими за їхні. Ти загартовуєш себе проти болю та страждань, щоб мати змогу рухатися далі, але це все просочується у твоє особисте життя… Тобто в моє особисте життя. Завжди застерігав своїх пацієнтів проти використання неправильного займенника, проти того, щоб говорити «твій», коли маєш на увазі «мій», і ось сам роблю цю помилку. Боже, це просто жах…

Немає значення, я думаю, саме тому вона й вбила себе. Виснаження зробило з мене емоційного мерця. Лінетт звинувачувала себе, і оскільки була такою ніжною, чутливою, то глибоко потребувала любові та підтримки, а я не міг дати їй цього, вона… вона… — Він похитав головою, змушуючи себе продовжити.

— Одного ранку, коли я прокинувся та виглянув із вікна, то побачив, як вона висить, побачив її постать на фоні неба. Вона вибрала клен, на якому ми вирізали наші ініціали.

Він обвів поглядом усіх нас.

— Наш син-підліток звинувачував мене в її смерті, — сказав він. — Після того він три роки постійно потрапляв до виправних шкіл, поки йому не виповнилося шістнадцять. Тоді одного дня він пішов із дому і не повернувся. Відтоді я його більше не бачив та нічого не чув про нього. Я живу сам. Вдруге не одружувався. Я присвятив своє життя роботі. Більшу її частину виконував автоматично… донедавна.

Він замовк та глянув на Нолу, мляво звісивши руки на бильцях крісла.

— То це тому ти не хотів одразу братися за наш випадок, — заговорила Нола. — Через мою спробу самогубства?

Долучилася Белла:

– І це тому ти так борешся за те, щоб зберегти Саллі життя?

Роджер кивнув:

— Поки ви тримаєтесь, є надія на зміну. Не кидайте своє життя на вітер. Немає значення, яким би складним воно не було, якими би похмурими не здавалися ваші справи, не здавайтесь.

Нола раптом відчула потужне споріднення з Роджером.

— Я рада, що ти поділився цим із нами, Роджере. Тепер, коли я знаю, що ти пережив, то більш ніж впевнена, ти знайдеш спосіб звести нас докупи. Більше ніяких спроб самогубства. Я обіцяю співпрацювати.

Він відкинувся в кріслі, витягнув свої довгі ноги.

— Я вважаю, що для Саллі дуже важливо пригадати, що відбулося в момент, коли кожна з вас перетворилася з уявної подруги на реальну особистість.

— Звучить непогано, — сказала я, — та я якось не пригадую.

— Я також, — додала Белла.

Нола похитала головою.

— Я можу допомогти кожній із вас пригадати це під гіпнозом. Цю техніку називають віковою регресією.

— Це має бути Нола, — сказала я.

— Чому я?

Я помізкувала над цим. А тоді думка стрельнула у мене в голові так, ніби відповідь на її питання мені прошепотів м’який незнайомий голос із туману.

— Бо ти з’явилася останньою, — сказала я.

– І яке це взагалі має значення?

— Деррі має рацію, — втрутився Роджер. — Логічно буде почати з найближчого моменту, а потім піти далі у зворотному порядку.

Белла кивнула.

— Таким чином нам не доведеться мати справу з Джинкс аж до кінця, якщо, чи коли, вона з’явиться.

— Ну ж бо, Ноло, — сказав Роджер. — Я вам відкрився. Тепер твоя черга. Ти сказала, що допомагатимеш.

— Гаразд, — промовила вона, схрещуючи руки на грудях. — Вперед, регресуй мене.

— Ноло, — сказав він, — він знає, що у темряві…

Вона кивнула та заплющила очі. Роджер потягнувся, розвів її руки та взяв обидві долоні у свої.

— Ти міцно спиш, Ноло, але ти й далі чутимеш мій голос та виконуватимеш мої накази. Якщо ти мене чуєш та розумієш, кивни.

Нола кивнула, відчуваючи своє звичне важке дихання, відчуваючи його теплі долоні, що міцно тримали її.

— Саллі, ти теж мусиш слухати. І всі інші також. Нола повертається до моменту, коли народилася. Ти чітко його пригадаєш, Ноло, та поділишся цим з нами. Будь ласка, розкажи, коли це було.

— Саллі дванадцять років… за два тижні до Дня подяки[72].

— Де ти була?

— У середній школі імені Томаса Джефферсона на уроці математики.

— Зрозуміло. Зараз ти в класній кімнаті. Опиши її своїми словами.

Нола говорила з широко розплющеними очима, але з нами її вже не було. Вона була у власній голові, давним-давно і далеко-далеко…

* * *

— Дивне відчуття. Я сиджу за своєю партою в класі, й всі на мене витріщаються. Але ні, не на мене. На Саллі. Вчитель поставив їй запитання, всі дивляться та чекають відповіді, але вона так і не вивчила формулу, бо взагалі не розуміє математики та боїться геометрії. Саллі плутається в кутах і дугах, і не розуміє, для чого їй все це потрібно вчити. Зазвичай на уроках математики вона щось собі фантазує або читає комікс, схований в зошиті. Їхня вчителька це знає і ніколи не викликає Саллі. Але сьогодні у них заміна, і цей учитель попросив її розв’язати рівняння. Всі посміхаються, бо знають, що вона нічого не тямить в геометрії і яке там складне вирішення:

«Саллі? Я чекаю».

«Я… я… вибачте, сер. Я не зробила цю задачу».

«Тобто як це, не зробила? Ваша вчителька дала домашнє завдання, хіба ні?»

«Так, але…»

«Але, менше з тим. Інші завдання ти зробила?»

«Ні, мені дуже прикро».

«Прикро? Прикро нічого не вирішує. Підійди, будь ласка, до дошки, візьми крейду та покажи нам,