Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Швидше за все, литовський князь Ольгерд прибув до Києва на запрошення Великого Руського князя Дмитра, який, перебуваючи у лютому протистоянні з Польським та Угорським королівствами і підтримуючим їх за наказом папи Тевтонським орденом, попросив Ольгерда прикрити його київські володіння. Свідченням дружніх відносин двох Великих князів Ольгерда та Дмитра є тепла зустріч Ольгерда в Києві. Не належавши до Великого Литовського князівства, Київський удільний князь, що підкорявся Великому Руському князю Дмитру Галицькому, дружньо прийняв Ольгерда та його допомогу, провів розвідку сил татар і, зібравши потужне руське військо, спорядив його до походу проти ординців. В історії є надзвичайно цікавий доказ цьому.

Ми знаємо, що існує два варіанти опису Синьоводської битви. Перший, давніший, який походить із німецьких хронік, написаний до початку XV століття, чіткий і короткий. Другий, дещо довший, поданий Матеєм Стрийковським у його «Хроніці» XVI століття.

Так, у німецькій хроніці Йоганна Пашильге написано: «У тому ж році була велика війна в багатьох країнах: особливо билися руські (українці. — В.Б) з татарами у Синьої Води, і з обох сторін було вбито близько 40 тисяч осіб. Однак руські утримали поле…»

М. Стрийковський описав битву так:

«Ольгерд, побачивши, що татари готові до бою, вишикував своїх у шість загонів, загнувши їх з боків, так щоб татари, як задумали, не могли їх оточити, як бувало у звичайних сутичках, та заподіяти шкоди стрілами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом з луків, вчинили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний стрій та швидке маневрування (мова, певно, йде про маневрування вогнем. — В.Б.). А литва з русинами враз з шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали передові загони та змішали їх, а інші, особливо новогрудці на чолі з Коріатовичами, стрілами вдарили з боків й довгими списами скидали татар з сідел, наче вітер в бурю скидає снопи. Не змігши довше витримати лобового удару литви, татари почали відступати та перелякані тікати в розлогі поля… Також скрізь по полях і в ріках лежало повно татарських трупів. Потім після цієї звитяги литва й русини забрали кілька десятків стад коней та верблюдів і багато кошів або обозів…»

Зазначимо: у німецькому джерелі мова йде про перемогу тільки русичів над татарами. А це про щось говорить, як ті події не трактуй!

Пізніша позиція польського хроніста М. Стрийковського з прославляння «литви» цілком зрозуміла.

Нагадую, що то була вже не перша спільна битва русичів (українців) та литвинів проти татар. Так Лаврентій Похилевич у своєму знаменитому «Сказании о населенных местностях Киевской губернии» ще 1864 року в розділі про «Радомысльский уезд» писав:

«…Воевода Татарского царя Батыя Кайдан, услышав, что Жмудский князь Эрдзивилл (то білоруський князь роду Радзивіллів. — В.Б.) овладел по разорении Батыевом Русскими княжествами: Новогрудским, Подляшским, Брестским, Дорогичевским и другими, послал к нему своих баскаков требовать дани, а сам двинулся против него с татарским войском. Эрдзивилл отказал в дани, а пошел с собранными им Русскими войсками, усиленными Жмудской и Литовской помощью к нему на встречу. Противники сошлись там, где Припять впадает в Днепр, и так как к этому месту Эрдзивилл прибыл пущами и лесами и напал на татар неожиданно, то разбил наголову их войско, часть коего рассеялась для грабежа до самого Мозыря. Сам Кайдан спасся с малой дружиной, остатки же татар Русские (українці-русичі. — В.Б.) разогнали по лесам и болотам, а множество их потопились в Днепре и Припяти. Это была первая победа Русской Литвы над татарами в половине XIII столетия» [36, с. 122].

Із наведеної цитати Лаврентія Похилевича випливає кілька цікавих висновків:

1. Родина білоруських князів роду Радзивіллів належала до литвинів.

2. Давні удільні князівства; Новогрудське, Підляшське (Холмське), Берестейське, Дорогичинське тощо у 1240-х роках належали до руських князівств, тобто до володінь Великого Галицько-Волинського князівства. Історична наука у 1240-х роках інших руських (українських) держав у тих краях не знає.

3. Маємо картину, коли більша частина руських (українських) удільних князівств не входила до складу Золотої Орди та не платили їй данини. Яке ми маємо право стверджувати, що решта руських (українських) князівств ту данину сплачували? Окрім московських фальшивок, інші історичні джерела про те мовчать.

4. Виходить, що саме білоруси (більша частина) були у давні часи литвинами. І ще: у 1864 році вживався термін «Руська Литва».

Ці історичні свідчення Лаврентія Похилевича ми, безумовно, ігнорувати права не маємо. З них слід робити висновки українським науковцям. Хоча, зрозуміло, що цього вони не дуже прагнуть.

Ми знову повертаємося до Синьоводської битви. Звичайно, німецький автор, описуючи перемогу русичів над татарами у цій баталії, міг не згадати про ненависного князя-литвина та його невелику дружину, що брала участь у ній. Але бути зацікавленим у приписуванні перемоги нашим предкам Йоганн Пашильге не міг аж ніяк: у ті часи ще були живі деякі учасники битви та їх близькі родичі, а самі русичі не належали до дружніх німцям (тевтонцям) людей. Тому наша думка однозначна: Великий князь Ольгерд прийшов до Києва у 1362 році на запрошення Великого Руського князя Дмитра Галицького. Свідченням чого є його теплий прийом у Києві та участь близько 40 тисяч русів (українців) у Синьоводській битві.

Звичайно, князь Ольгерд керувався й меркантильними інтересами. Певно, умовою його участі в битві була передача визволених земель (Поділля) у володіння князеві на період життя.

Чому ж Медвин після битви 1362 року став «самгородом»?

Ось як Лаврентій Похилевич описав стан Медвина після битви: «Предание говорит, что в скорости первоначальный город, имевший каменные постройки, остатки коих приметны на возвышенностях к югу и северу от Медвина простирающихся, потерпел страшное разорение от Татар… что сто лет по опустошении Медвин оставался самгородом, то есть городом без жителей…» [36, с. 446].

Тобто, стояли десятки вцілілих будинків без мешканців. Навіщо автор звертає увагу на ці факти? Бо подібне свідчить про раптове покидання міста мешканцями.

Саме таке й трапилося з Медвином після поразки татар у Синьоводській битві. Медвин був сотенним прикордонним містом Золотої Орди.

І коли «отичи и дедичи Подольской земли ханы Котлубуга. Хаджибей и Димитрий» привели свої тумени до Медвина на допомогу прикордонній тьмі, то, зрозуміло, що татари й русичі — мешканці Медвина — й гадки не мали про поразку та втечу. Ті війська очолювали особисто хани Кутлубуга і Хаджі-Черкес.

Ще