Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

— Ентоні Мітчелл був замолоду гарним хлопцем, хоч, як то кажуть, пані Блайт, дорогенька, трохи не з цього світу, та й не аж такий спритний, щоб догодити Бессі Пламмер. Але він умів заробити копійку, і завжди сплачував свої борги. Звісно, жінку він собі взяв негодящу. Та хоч нині Бессі Пламмер і нагадує собою пародійну валентинку, свого часу вона була таки прегарна. Дехто з нас, пані Блайт, дорогенька, — зітхнула Сьюзен, — і таких спогадів звіку не має.

— Мамо, — мовив Волтер, — наш задній ґанок весь обріс ротиками. А за вікном комори вільшанки мостять гніздо. Ви ж дозволите їм, правда, мамо? Не будете відчиняти вікно й проганяти їх?

Енн кілька разів зустрічалася з Ентоні Мітчеллом, хоч його сірий будиночок між узбережжям та сосняком, понад яким, мов велетенська парасоля, хилила свої віти старезна розлога верба, стояв у Нижньому Глені, де практикував лікар із Мобрей-Нерровза. Проте Гілберт вряди-годи купував у нього сіно, і якось, коли він приїхав із возом до Блайтів, Енн провела його своїм садом і виявила, що вони говорять однією мовою. Їй сподобався Ентоні Мітчелл — його витончене, зморшкувате, привітне лице, щирий відважний погляд бурштиново-карих очей, що ніколи його не обманювали, за винятком хіба того дня, коли пуста й мінлива врода Бессі Пламмер затягла його у вирву нерозважного шлюбу. Утім, він ніколи не здавався нещасливим чи незадоволеним. Доки міг орати, зрощувати і збирати врожай, він тішився, достоту, як пасовище в сяєві сонячних променів. Його темна чуприна лише де-не-де взялася сивиною, а зрілий, безтурботний дух виявлявся в його нечастій, проте дуже добрій усмішці. Його старі поля давали йому хліб і щасливий спокій, радість перемоги й утіху в журбі. Енн приємно було, що по смерті він лежав біля них. Він, можливо, «пішов радісно», та він і жив радісно. За словами лікаря з Мобрей-Нерровза, коли він повідомив Ентоні Мітчелла, що не дасть йому надії на одужання, той усміхнувся й відповів: «Що ж, я старію, життя стає одноманітне. Смерть принесе мені певну зміну. Дуже цікаво ближче познайомитися з нею, лікарю». Навіть пані Мітчелл, вряд з усією своєю бриднею, висловила кілька зауважень, які дали змогу побачити справжнього Ентоні. Кілька днів потому Енн, сидячи при вікні у своїй спальні, написала вірш «Могила старого» й перечитала його вельми втішено:

«То поховайте там, де вітер дише

У серці лісу, у сосновій тиші,

Де моря шум, цей споконвічний звук,

Долине вранці через східні луки,

Де ніжну пісню виплетуть дощинки

Над місцем його вічного спочинку.

Де буде зелень польова глибока

Шовки стелити по обидва боки,

Де та рілля, яку він розробляв,

Де вбрана конюшинами земля,

І де сади в цвітінні та плодах,

Які він так дбайливо доглядав.

І хай край нього зорі мерехтять,

Якими милувався за життя,

І хай проміння, вічна Божа розкіш,

Для нього витче золоте шатро,

І хай лягає росяна трава

На нього найніжнішим укривалом.

Усе, чим безкінечно дорожив,

Із чим життя наповнене прожив,

Хай принесе довічну благодать

Йому отут, де він завжди лежатиме.

Хай голос моря з-поза східних лук

Йому співає славу і хвалу»[16].

— Думаю, Ентоні Мітчеллу сподобався б цей вірш, — мовила Енн, розчахнувши вікно назустріч весні. На маленькім дитячім городі вже видніли нерівні ряди салату-латуку, призахідне небо над кленовим гаєм бралося ніжно-рожевою барвою, видолинок видзвонював далеким, чистим сміхом дітей.

— Весна така дивовижна, що я не хочу марнувати жодну з її чарівних митей на сон, — мовила Енн.

Наступного тижня пані Мітчелл прийшла, як обіцяла, по «неклорог». Енн прочитала їй свій вірш із потаємною гордістю, проте вираз пані Мітчелл не випадало назвати цілковито вдоволеним.

— Бігме, оце хвацько! Ви так справно пишете. Ну… але… там нема ні слова про те, що він на небесах. Ви не були певні, що він там?

— Я була така певна, що не вбачала потреби в тім, щоб казати про це, пані Мітчелл.

— Ану ж, як дехто таки не повірить? Він… він рідко ходив до церкви… хоч його там усі шанували. І про вік його тут нема, і про квіти. Йому принесли стільки квітів, що аж труна в них тонула. Квіти, я собі думаю, — це вельми поетична штука.

— Даруйте, я…

— Та ні, чого ж. Ви все зробили, що подужали, і воно справно звучить. Скільки я вам винна?

— Що… ви… нічого не винні, пані Мітчелл! Мені таке й на думку не спало б.

— Я так і думала, що ви це скажете, ото й принесла вам пляшку мого кульбабового вина. Воно добре діє, як вам кишки почне надимати. Я б іще й трав’яного чаю принесла вам, але побоялася, що лікар Блайт не дозволить. Та якби ви хотіли й могли б так його в домі заховати, щоб він не знав, то скажіть лишень.

— Ні-ні, дякую, — невиразно буркнула Енн, яка ще не оговталася від оцінки «справно».

— Як собі хочете. Та я могла би принести. Мені-то ліки цього року більш не знадобляться. Мій троюрідний брат, Мелані Пламмер, узимку вмер, то я взяла в його жінки три пляшечки ліків, що по ньому тоді лишилися — вони їх купляли десятками. Вона була хотіла їх викинути, але я не зношу, коли щось пропадає намарне. Я сама прийняла тільки пляшку, а дві інші змусила випити наймита. Сказала: «Як тобі й не допоможе, то, певне, хоч не зашкодить». Я, скажу вам по правді, рада, що ви не схотіли взяти грошей за неклорог, бо в мене самої мало що є. Похорони тепер дорогі, хоча пан Мартін і бере ледве чи не найменше з тутешніх. Я ще навіть за сукню не заплатила, і не можу відчувати справжньої жалоби, доки всього не поверну. Але, на щастя, капелюха я не мусила купляти. У мене лишився ще цей, відколи матінка моя десять років тому теж умерла. Добре, що чорний мені до лиця, еге ж? Бо в жінки Мелані Пламмера в ньому таке обличчя, ніби як її нудить. Ну, та піду я. Дякую вам, пані Блайт, хоча ви… але ви таки зробили, що подужали, і вірш некепський вийшов.

— Чи не хотіли б ви лишитися й повечеряти з нами? — запропонувала