Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

З цими словами він присунувся ближче до столу, і обидва приятелі заніміли в мовчазному чеканні.

Яку вагу надаємо ми своїм поглядам і з яким завзяттям і впертістю обстоюємо свої раптові, необачні і часом дуже помилкові висновки! Містер Грімвіг не був ані злим, ані бездушним, і йому було б дуже боляче, якби його достойного друга знову спіткало нове розчарування, але в цю хвилину він цілком серйозно й щиро бажав, щоб Олівер взагалі не повернувся додому.

Час спливав. Стемніло так, що ледве можна було розібрати знаки на циферблаті, а старі приятелі все мовчки сиділи за столом, не зводячи очей з годинника.

Розділ XV

Де говориться про те, як щиро любили Олівера старий веселий джентльмен і міс Нансі

У темній їдальні паскудного шинку в найбруднішому закутку Малої Сефрон-Хіл, в гидкому підозрілому кишлі, де взимку цілий день блимав підсліпуватий газовий каганець, куди не зазирав улітку жоден промінь сонця, над жбаном і чаркою (від яких сильно тхнуло спиртом) сидів якийсь чоловік у плисовому сурдуті, коротких штанях, вовняних панчохах і невисоких чоботях; в особі його кожен досвідчений поліцейський агент був би одразу пізнав славнозвісного Вільяма Сайкса. Край ніг його лежав його кудлатий білий пес; пес кліпав своїми червоними закислими очима, немов підморгуючи своєму хазяїнові, й одночасно облизував свіжу рану на морді.

– Не крутися, стерво! – гаркнув нараз містер Сайкс.

Чи то думки його були такі глибокі, що кліпання очей собаки йому заважало, чи то ці гнітючі думки так напосіли на нього, що йому треба було якось відвести душу, бодай штурхнути чоботом безвинну тварину, – сказати не можу, але в кожному разі він боляче огрів свого пса і гидко вилаявся.

Собаки взагалі не помщаються своїм господарям за їхні кривди, але містера Сайкса пес мав, очевидно, таку саму гарячу вдачу, як і його пан; у відповідь на цю ганебну образу він вчепився зубами в його чобіт, шарпонув його з усієї сили за литку й, щасливо ухилившись від кинутого йому в голову жбана, з гарчанням поліз під лаву.

– А, так ось ти який? – прошипів Сайкс, беручи в одну руку коцюбу, а другою помалу розкриваючи складаного ножика. – Стривай, стривай! А ходи-но сюди! Сюди! Чуєш?

Собака не міг не чути, бо містер Сайкс гукав як з немочі на всю свою бичачу пельку, але він, очевидячки, не хотів бути скараним на горло й не рушився з місця, – тільки загарчав ще лютіше, вчепився зубами за кінець коцюби й почав її гризти, мов той дикий звір.

Цей опір ще дужче розлютував містера Сайкса; він став навколішки й сам не свій від злості почав штрикати пса коцюбою; пес кидався з одного боку в другий, гавкав, гарчав і клацав зубами, а чоловік лаявся, сопів, бив і блюзнив. Боротьба дійшла до останнього напруження, коли це зненацька відчинилися двері; не довго думаючи, собака прожогом вискочив у коридор, а містер Сайкс залишився ні в сих ні в тих посеред кімнати з коцюбою в одній руці й складаним ножиком у другій.

Де двоє б’ються, третій не втручайся, – каже стара приказка. Містер Сайкс, розлютований втечею невірного пса, накинувся мокрим рядном на розрадника.

– На якого біса стаєш ти між мною і моїм собакою? – гукнув він, заносячи руку.

– Та я ж не знав, я ж не знав, соколику, – смиренно заспокоював його Феджін (бо це ж він увійшов так не до речі до кімнати).

– Ти не знав, кислоокий злодюго! – гукнув Сайкс. – Хіба не чув метушні? Позакладало?

– Нічого в світі не чув, щоб я на цьому місці провалився! – виправдовувався старий.

– Ти ніколи нічого не чуєш, – злісно зареготався Сайкс. – Підкрадаєшся й зникаєш нечутно, як гад, щоб ніхто не помітив. Шкода мені, що ти не був собакою, Феджіне, за півхвилини до цього!

– Чому? – з силуваною ухмілкою здивувався той.

– А тому, що закон охороняє життя таких паскудних страхопудів, як ти, і дозволяє вбивати собак, – пояснив Сайкс, дуже красномовно клацнувши ножем. – Тому саме.

Старий потер руки й присів до столу, через силу всміхаючись жартові свого приятеля; проте видно було, що він почуває себе не дуже приємно.

– Смійся, смійся, – буркнув Сайкс, становлячи коцюбу на місце й змірявши Феджіна зневажливим поглядом. – З мене тобі не вдасться насміятись, – я тебе тримаю за хвіст: ось де ти в мене, осьдечки, і щоб я пропав, як я тебе випущу. Пам’ятай! Як я встряну, то потягну й тебе за собою! Бережись!

– Та ну-бо, ну-бо, я це все добре знаю, – заспокоював його Феджін, – у нас спільні інтереси, Біллі, – спільні.

– Мг, – бовкнув Сайкс з таким виразом, немовби ці інтереси схилялися дужче на бік старого. – Ну, що ти маєш мені сказати?

– Все розтопилося дуже добре, я приніс тобі твою пайку, – одказав Феджін, – тут трохи більше, ніж тобі належить, соколику, та про мене, я знаю, що ти колись мені віддячиш і…

– Не мороч голови, – нетерпляче перебив його Сайкс. – Де гроші? Давай сюди!

– Постривай, постривай, Біллі, зараз дам, – зацитькував його Феджін. – Ось усе ціле! – З цими словами він витяг з-за пазухи носовика, розв’язав вузлика й вийняв невеличкий, загорнений у папір пакуночок. Сайкс видер йому пакуночок з рук, розгорнув і почав швидко рахувати соверени. – Все? – спитав він.

– Все, – відповів старий.

– А може, дорогою корова кілька штук язиком злизала? – підозріло спитав Сайкс. – Не надувайся, як миша на крупу, ми свої люди, я знаю, тобі це не первина. Ану сіпни калаталко. (Звичайною англійською мовою це значило «подзвони».)

На дзвоник до кімнати увійшов чоловік, молодший за Феджіна, але майже такий самий бридкий та відворотний, як і він.

Біллі лише мовчки хитнув головою на порожній жбан; шинкар зрозумів його без слів, але перш ніж вийти, виразисто ззирнувся з Феджіном, що саме на ту хвилю звів очі вгору, немов чекаючи на цей погляд; у відповідь він зробив знак головою, але так сторожко, що сторонній глядач ніколи не помітив би цього поруху.

Сайкс його теж не помітив, бо саме зв’язував шнурка на черевикові, якого передер собака. Може, якби цей погляд упав йому в око, він збагнув би, що йому він добра не віщує.

– Хто-небудь є, Барнею? – спитав Феджін. (Сайкс дивився тепер на нього, і він знову спустив очі додолу.)

– Нікого, – протягнув Барней (може, слова його щирі йшли від самого серця, але виходили вони в кожному разі крізь ніс).

– Нікого? – здивовано перепитав Феджін,