Читати книгу - "Матінка Макрина"

Говори від серця, сину, — почала я, — відкрий серце, не переді мною, а перед Богом, який… Він опускає руки, кладе їх на стіл… І лише тоді я бачу, що обличчя в нього сухе, без жодної сльозинки, не червоне й не вологе. Він лише усміхається, але криво так, хитро, не радісно, а розважливо. Якусь мить мені здавалося, що я звідкись його знаю, що він мені вже через життя пролетів, як вистрелена куля, — і зник. Але звідки? А він вмостився впевненіше, глибше, відкинувся назад і засміявся: Гора з горою, як то кажуть, не зійдеться, а людина з людиною… а людина з людиною… Я не знала, що відповісти, тому сіла навпроти й чекаю. Що він збирається сказати, те скаже, навіщо мені забігати наперед? Скільки ж це літ, матінко, минуло, скільки? Але він промовив «матінко» так знущально, злобно й неприязно, що я вже знала: не заради радості зустрічі він сюди прийшов. Коли я знав тебе, то ти була лише донечкою, Юлькою. Я стиснула кулаки під рясою, аж мені в кісточках щось хруснуло. Аж мурашки по спині пробігли. А ти хто? — нарешті запитала я. Ох, раз такий, раз сякий. Тепер, у Ліоні, я Юліан Корбут — лікар, спеціаліст із лікування хвороб тіла та душі, а також чудесного звільнення гаманців від ваги. Раніше — Пашковський, отець-добродій зі Шніпішок. Ти зустрінеш мене за тиждень у Генуї, я буду фон Лаубахом, курляндським бароном і великим польським патріотом. Старим Фрицем. Ким завгодно. Я зітхнула. Сатана, думаю, сатана по мене прийшов, прийшов день розплати за брехню, за напускання туману в очі стільком полякам і французам, Богу духа винним побожним людям; тут він мене перекине, схопить за задники моїх черевиків і звідси, із цієї кімнатки, де лише віконце, ікона, лавиця, фарбована шафа і столик із двома стільцями, потягне за собою просто у вогонь пекельний, що стріляє в небо снопами іскор, вистукуючи головою по сходах і бруківці. Але раптом інша думка виринає: Ой, Юлько, дурна ти. З нього такий сатана, як і з тебе. Ви працюєте в одному цеху, в одному ремеслі зайняті. Він поторгуватися прийшов. А тепер уже він мовчить. Вичікує. Усміхається своїм лисячим гладким обличчям, поголеним, як яйце; на маківці шпичастої головешки волосся в нього вже проріджене, але з боків ще завите, бо, видно, полюбляє хверцювати[65]: сірий редингот[66] із перлистими вилогами, у руці тоненький ціпок із бірюзою, широка, по-модному зв’язана, запхана під мережану камізельку краватка; добре йдуть справи в каналії. Він схилив голову й зиркає на мене, наче якесь пташине опудало, ледь виблякле за довгі роки. Ти вже не пам’ятаєш палацу? — запитує він, урешті-решт. — Буфетної кімнати, кухні? Не пам’ятаєш, як я біг колись із паштетом і слуга панича… як там його звали, той, що з паничем до школи їздив… Єнджейі Не пам’ятаєш, як він сів, широко розкинувши ноги, на самій середині кухні, і я був близький до того, щоб спіткнутись і весь паштет змарнувати… «Бог урятував» — так ти, мабуть, хотіла б мені сказати. Але де там, я й не думала говорити; я силкувалася лише пригадати той день, того Єнджея, ту кухню, щоби знати, з якого флангу атакують і хто атакує. Хлопець з паштетом, третій кухарчук. Не пам’ятаєш. Ніхто не пам’ятає. Та й хто би звернув увагу на третього кухарчука, який хотів би робити в житті щось більше, ніж носити паштети. І крем терти. І сікти моркву. І кролика білувати. Ніхто, ніхто би не звернув і ніхто не звертав уваги. На ту покоївку теж ніхто, крім того жмудина, як же ж його звали… аааа, ти його пам’ятаєш. Форейтор. Потім він начебто втік з однією покоївкою, я думав навіть, що з тобою. Але ні, бо ж ти заміжня була, у тебе був чоловік. Я рукою об стіл грюкнула: Був і немає його. Тобі теж історії хочеться. Стародавньої. Чого тобі треба? Він припинив хилитатися на стільці, широко розклав руки й каже: Ділитися, сестричко, матінко, донечко, — справа християнська? Я поділитися хочу. Я тобі дам трохи своїх злиднів, а ти мені даси своїх золотих франків, які тобі сиплять у фартушок, наче збіжжя. Тож по-християнськи й поділимося, — закінчив він, шморгнувши носом. Ціпком об підлогу постукав. Усі гроші панотчик тримає, — кажу йому я. Він засміявся. Панотчик чи не панотчик, як тримає, то й відпустить, це вже твоя гризота, щось та вигадаєш. Пора мені, завтра повернусь. І пам’ятай, — він схопив мене за рукав, — що як тисячі франків… Я аж скипіла: Тисяча! Скажи краще — мільйон. П’ятсот. Він пустив рукав і змінив тон: Сімсот п’ятдесят. Я: Шістсот. Він вилаявся, але кивнув головою: Шістсот. Бо як не принесеш, то побачиш мене в усіх наступних містах і всюди, Бог мені свідок, — тут він зробив святенницьку міну та по-блюзнірському перехрестився, — під час кожної проповіді, у кожному костелі, на кожній площі я розповім, що ти за василіянка! Він підвівся з-за столу, обернувся ще, щоб обтріпати поли сурдута, після чого буркнув — не знаю лише, більше мені чи собі: Я не грабую, нічого більше мені не потрібно. Була б ти бідна, а мене б золотом обсипали, то я би першим тобі жменю золотих франків кинув у поділ. Даси — і підеш далі вільною, зі свою безпечною таємницею. Він хутко й сухо вклонився та мерщій зник за дверима, де розминувся з панотчиком, що, засапаний, повернувся з читання свого требника.

Він мені навіть слова сказати не дав, — і річ не в тім, що я хотіла йому про Корбута щиро розповісти, — а тільки потягнув мене далі, до монастирських домів. Отже: спочатку до кларисок, де в нього проповідь для численного зібрання, потім додому, короткий сон — і знову: найбільше зібрання в сестер Святого Йосифа при картузіанському монастирі. Якраз був день закінчення ретриту[67] для півтисячі черниць, для шістдесяти — постриг, десь із двадцятеро отців, великий вікарій, самі шиті золотом, найкоштовніші ряси, свічок так багато, що світло як удень, співи, фіміам, що я аж задихалася, люди на всіх галереях, надворі, а я знаю, що заради мене, заради мене вони сюди прийшли, можливо,