Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

Тож у цьому питанні Ксенофонт багато в чому випередив свій час і її найбільших мислителів. Як пише Тодд Лоурі: «У Платона не було анінайменшого уявлення про взаємопов’язаність величини ринку та ступеня розподілу праці — загальновідомим це явище зробив Адам Сміт. Хай там як, Ксенофонт, сучасник Платона, який у своїй праці «Кіропедія» дуже детально розглядає розподіл праці, зайшов у своєму оцінюванні сутності індивідуальної зміни ще далі. Адже він розрізняє великі міста, де розділення праці — розвинуте явище, і маленькі міста, де його в принципі не існує»[336].

Межі майбутнього та розрахунку

Ксенофонт, видатний економіст, що займався проблематикою корисності та максимізації виторгу[337], чітко визначив ліміти свого аналізу. У часи, коли сільське господарство відігравало набагато важливішу роль, аніж зараз, Ксенофонт оцінював можливості точного прогнозування економічного успіху чи невдачі як досить скромні. На думку цього античного економіста, «потрібно якимось чином протидіяти факту, що в сільському господарстві дев’ять з десяти обставин — непосильні для людини»[338]. Разом з цим він довів факт, що потрібно включати економічне життя в культурний контекст і що за жодних обставин його як предмет аналізу не можна повністю відділяти від реального світу, який керується не лише законами попиту й пропозиції. Ксенофонт закінчує свій текст «Про державні надходження» словами, які ми знаємо в різних варіаціях з історії як conditio Jacobaea[339], тобто повна протилежність нашої сучасної економічної мантри ceteris paribus (за інших рівних умов): «Якби ви вирішили втілити мою пропозицію у життя, я б вам радив спершу послати гінця в Додону чи в Дельфи й запитати в богів, чи буде цей крок корисним для держави зараз і в майбутньому»[340]. На думку Ксенофонта, жодна економічна порада чи аналіз, якими ідеальними вони б не були, не можуть охопити всіх релевантних факторів — чи то вже ми назвемо їх воля божа, чи animal spirits, чи ще якось.

Ксенофонт цікавився дуже широким спектром економічних роздумів. У його творах знаходимо навіть роботу з феноменами, як, наприклад, зв’язок між зайнятістю та ціною[341], інновації[342], інфраструктури «державні» інвестиції[343]. Як ми вже бачили вище, він детально займається спеціалізацією, пропонує багато порад на мікро— та макро-рівні, досліджує сприятливий ефект заохочень для «закордонних інвесторів» і т. ін.

Насамкінець згадаймо ще одну думку, до якої повернемося трохи згодом: досить цікаве спостереження Ксенофонта про можливість задовольнити реальні потреби і неможливість задовольнити абстрактні, тобто грошові (виражені в сріблі): «Адже якщо людина зможе повністю обставити свій будинок відповідно до своїх ідеалів, то вже більше нічого особливого докуповувати в нього не буде, а от срібла ще ні в кого не було стільки, щоб не було потрібно більше; коли в когось забагато срібла, він закопує надлишок у землю і отримує від цього таку ж радість, як коли б його витратив»[344].

Платон: утримувач вектора

Сократ і Платон[345] безперечно належать до основоположників філософської традиції нашої культури й до певної міри виокремили й означили цілу дисципліну на тисячі років уперед (і це ще питання, чи ми коли-небудь зможемо вийти за ці рамки). Якщо візьмемо Сократа, його учня Платона й його учня Аристотеля, то в думках цих представників трьох поколінь виникали питання та дискусії, які червоною ниткою тягнуться наскрізь всієї історії нашої цивілізації аж до сьогодні.

Нам ще досі не зрозуміло, чому віддавати перевагу — раціональному чи емоційному, чи існують ідеї Платона, чи всі структури — це витвір людини, як стверджував Аристотель. Усіма цими питаннями ми завдячуємо саме традиції античної Греції (наприклад, у єврейській чи шумерській філософській думці такі дуальності не виникали). Фразу «Пізнай себе», щодо якої досить своєрідно іронізує Александер Поуп, було витесано в Делфійському оракулі Аполлона. І, зрештою, ця фраза фігурує і в популярному фільмі «Матриця» — бачимо її над вхідними дверима Піфії ще в першій частині трилогії. Це, власне, концентрована версія того, що Піфія хоче повідомити Нео. Вона йому ніби говорить: «Пізнай себе сам, я тобі про тебе нічого сказати не можу».

У печері дійсності

Платон відіграє важливу роль у нашому сучасному способі мислення, у тому, які питання ми ставимо, і в тому, як на них відповідаємо. Друга ключова річ, яку він лишив нам у спадок, — це абстрагованість від світу. Платон, продовжуючи традицію Парменіда, зміцнює раціональну традицію, що базується на думці, ніби світ можна найкраще зрозуміти розумом. У своїй найвідомішій алегорії про печеру Платон вибудовує основи абсолютно іншого сприйняття світу: цей світ — не найголовніше, це всього лиш світ тіней, світ вторинний. «Якщо це справді так, тоді з цього стає цілком очевидно, що наш світ — це тільки образ чогось»[346]. Так Платон прочиняє двері майже містичній стриманості до цього світу, вітає аскетизм та закладає підвалини віри в абстрактні раціональні теорії. Правда — не очевидна, ясна, а навпаки — вона десь і якось прихована. І єдиний шлях до відкриття цієї (незмінної) правди — це якраз раціональність. Трохи згодом центральною темою філософії стародавніх греків стало прагнення позбутися змінності та нерегулярності. Їхньою метою було пробитися крізь оманливий та нестабільний емпіричний світ до раціональних «правд», які незмінні, константні та справжні.

Та повернімося назад до алегорії. Платон описує в ній в’язнів, які все життя зачинені в печері, не бачать справжнього світу, а тільки тіні, які він відкидає на стінах печери. Вони вважають ці тіні справжніми, вивчають їх, ведуть наукові дебати про їхню сутність і не мають ані-найменшого уявлення про існування чогось іншого: «У всякому випадку, — додав я, — вони сприймали б за істину не що інше, як тільки тіні певних предметів»[347].

Ці «експерти» — тлумачі тіней. Очевидно, автор цим хотів сказати, що емпіричні явища нам лише являються і не передають справжньої