Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та залізяка, що опинилася у його руках, збудила в його серці таку вдячність, якої він ніколи ще не почував, навіть у хвилини найбільшого щастя.
І лише одне засмучувало його. Він помітив, що відтоді як почав працювати, того, іншого, уже не чутно.
Цілий день він працював не покладаючи рук; надвечір завдяки новому знаряддю він дістав із муру десять із гаком жмень вапна та жорстви.
Як настала обідня пора, він щомога вирівняв викривленого держака і поставив на місце каструлю. Наглядач налляв у неї звичну порцію юшки з яловичиною чи радше з рибою, бо день був пісний, а в’язнів три рази за тиждень змушували постувати. Це теж могло б послужити Дантесові календарем, якби він давно не перестав лічити дні.
Тюремник вилляв юшку і вийшов.
Цього разу Дантес вирішив упевнитися, чи справді його сусіда перестав працювати.
Він почав слухати.
Все було тихо, як і в ті три дні, коли праця призупинилася.
Дантес зітхнув; певне, сусіда остерігався його.
Проте на дусі він не занепав і довбав далі; та, попрацювавши години зо три, натрапив на перепону.
Залізний держак не довбав більше, а ковзав по гладенькій поверхні.
Дантес помацав стіну руками і збагнув, що вперся в платву.
Вона затуляла увесь отвір, що його він зробив.
Тепер треба було копати або нижче, або вище тієї платви.
Нещасний юнак і не подумав, що може трапитися така завада.
— Боже мій, Боже мій! — вигукнув він. — Я так благав тебе, так сподівався, що ти почуєш мою молитву! Боже, ти забрав у мене волю мого життя, позбавив мене супокою смерті, закликав мене до існування, то змилуйся наді мною, Боже, не дай мені померти у відчаї!
— Хто це так ревно промовляє там про Бога і про відчай? — озвався голос, що долинав наче з-під землі; заглушений грубелецькими мурами він прозвучав у вухах в’язня, наче поклик із могили.
Едмон відчув, що у нього чуб стає диба; не підводячись із колін, він порачкував од муру.
— Я чую людський голос! — прошепотів він.
Упродовж чотирьох чи п’яти років Едмон чув тільки голос тюремника, а для в’язня він не людина: це живі двері на додачу до дубових дверей, живі ґрати на додачу до залізних ґрат.
— Заради Бога, — вигукнув Дантес, — кажіть, кажіть ще. Хоч голос ваш і злякав мене. Хто ви?
— А ви хто?
— Бідолашний в’язень, — не замислюючись, відказав Дантес.
— Хто ви за національністю?
— Француз.
— Ваше наймення?
— Едмон Дантес.
— Ваше звання?
— Моряк.
— Відколи ви тут?
— З 28 лютого 1815 року.
— За що?
— Я не винен.
— Але в чому вас звинувачують?
— В участі у змові з метою повернення імператора.
— Ти ба! Повернення імператора? Хіба імператор більше не на престолі?
— Він зрікся престолу в Фонтенбло в 1814 році, після чого його відправили на острів Ельба. А ви самі... відколи ви тут, що не знаєте цього?
— З 1811 року.
Дантес здригнувся. Той чоловік перебував у в’язниці на чотири роки довше, ніж він.
— Гаразд, облиште довбати, — квапливо провадив голос. — Та скажіть мені тільки, як високо діра, яку ви пробили?
— Нарівні з землею.
— Чим вона затулена?
— Моїм ліжком.
— Пересували ваше ліжко, відколи ви у в’язниці?
— Жодного разу.
— Куди виходить ваша камера?
— У коридор.
— А коридор?
— У двір.
— Лихо мені! — вигукнув голос.
— Боже мій! Що сталося? — запитав Дантес.
— Я помилився; недосконалість мого плану ввела мене в оману; відсутність циркуля мене погубила; помилка в одну лінію на плані склала на ділі п’ятнадцять футів; я взяв вашу стіну за зовнішню стіну фортеці!
— Але ж ви докопалися б до моря?
— Цього я й хотів.
— І якби вам поталанило...
— Я кинувся б у море, доплив би до одного з островів, що оточують замок Іф, до острова Дом чи до Тібулена, чи й до берега, і врятувався б.
— Хіба ви перепливли б такий простір?
— Господь дав би мені снаги. А тепер усе пропало.
— Усе?
— Усе. Якомога обережніше засипте діру, не довбайте більше, нічого не робіть і чекайте від мене звістки.
— А хто ви? Скажіть принаймні, хто ви?
— Я... я номер двадцять сьомий.
— Ви не довіряєте мені? — запитав Дантес.
Гіркий сміх почувся у відповідь.
— Я добрий християнин! — вигукнув Едмон, інстинктивно відчувши, що невідомий співрозмовник хоче покинути його. — І клянуся Богом, я радше піду на смерть, аніж відкрию бодай тінь правди вашим і моїм катам. Та заради самого неба не позбавляйте мене вашої присутності, вашого голосу, а то, клянуся вам, я розтрощу собі голову об мур, бо сили мої вичерпуються, і смерть моя ляже на ваше сумління.
— Скільки вам років? Із голосу чути, що ви молодий.
— Не знаю, скільки мені років, бо я втратив лік часу. Знаю лишень, що як мене заарештували, двадцять восьмого лютого тисяча вісімсот п’ятнадцятого року, мені ще не було дев’ятнадцять.
— То вам ще немає й двадцяти шести років, — сказав голос. — У такому віці ще не можна бути зрадником.
— Ні, ні! Клянуся вам! — повторив Дантес. — Я вже сказав вам і ще раз скажу, що мене радше на шматки потнуть, аніж я зраджу вас.
— Ви добре зробили, що побалакали зі мною, добре, що ви попросили мене, а то я вже збирався скласти інший план і хотів віддалитися від вас. Та ваш вік мене заспокоює, я прийду до вас, чекайте мене.
— Коли?
— Це треба вирахувати; я подам знак.
— Але ж ви не покинете мене, ви ж не покинете мене самого, прийдете до мене чи дозволите мені прийти до вас? Ми разом утечемо, а якщо не можна втекти, будемо розмовляти: ви про тих, кого любите, я — про тих, кого я люблю. Ви ж любите когось?
— Я сам на світі.
— То мене полюбите: якщо ви молодий, я буду вашим другом; якщо ви старий, буду вам сином. У мене є батько, якому зараз сімдесят років, якщо він живий; я любив лише його і дівчину, що звалася Мерседес. Батько не забув мене, я певен цього; а ось вона... хто знає, чи згадує вона про мене! Я любитиму вас, як любив батька.
— Добре, — сказав в’язень, — бувайте.
Ці слова прозвучали так, що Дантес відразу їм повірив; більше й не треба було нічого; він підвівся, заховав, як завжди, видовбане з муру сміття і посунув ліжко до стіни.
А потім увесь поринув у своє щастя. Тепер він таки не буде сам; а, може, й утекти поталанить. Якщо він залишиться у в’язниці, у нього все ж таки буде друг; поділене ув’язнення — то вже половина ув’язнення. Скарги, що їх виголошують разом, — майже молитви, а молитви, які промовляють удвох, — майже благодать.
Цілий день Дантес ходив туди-сюди своєю камерою. Радість не давала йому спокою. Часом він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Граф Монте-Крісто», після закриття браузера.