Читати книгу - "Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення"

можливість вистрілити стрільцеві, що стояв безпосередньо за ним. У реальності навряд чи це відбувалося саме так, тому що координація рухів шести рядів стрільців, при тому що справа й зліва від них відбувається такий самий рух, потребувало б дуже високого рівня муштри, а це буде винайдено в Європі лише наприкінці XVІ ст. (в Голландії). Напевно організація вогню була набагато хаотичнішою. У всякому разі, джерела згадують про можливість стріляти поверх голів своїх товаришів. Скорострільність була досить низькою: польська рота в 200 вояків (із яких було 120 стрільців) могла дати потягом 15 хвилин 190 пострілів. Іншим недоліком польської піхоти була її низька рухомість, до чого призводили важкі щити павезників та захисні обладунки копійників.

У першій половині XVІ ст. спостерігається також значний розвиток польської артилерії, яку повністю утримувала королівська скарбниця. Майже всі польські гармати були власного виробництва. Спершу гармати продукувала ливарня у Кракові, пізніше також у Львові, Ґданську, а після 1540 р. дуже багато гармат почали виробляти також у Вільні, куди було переведено велику групу фахівців із Кракова.

Тяжкі бомбарди, що вживалися головно для проламування фортечних мурів, мали відносно короткі люфи великого калібру. У тогочасних джерелах їх називають «мурбураки» (тобто для «буріння» мурів), «бураки» та «півбураки». Ця зброя була добре відома ще у XV ст. Відповідно, змінюються й польські фортеці: починається зведення артилерійських веж (наприклад, Барбакан у Кракові), а трохи згодом і укріплень бастіонного типу, що мали відносно невисокі, але потужні земляні вали, обмуровані камінням чи цеглою.

У XVІ ст. на сцену виступає легка артилерія, призначена для захисту фортець або табору, а також для польового бою. До неї належали два види гармат відносно невеликого калібру: довголюфові тарасниці, можливо, звані так тому, що їх часто розміщували на терасах на стінах замків, або ж, згідно з іншою гіпотезою, тому, що їх у бою захищали рухомі щити з дошок, звані тарасами; а також так звані гуфниці різного калібру, із відносно короткими люфами. Назва «гуфниця», скоріш за все, походить від чеських гуситів, що досягли великої майстерності у володінні такою зброєю, яку початково розміщували на возах військового табору. Узагалі, велику роль у розвитку польської артилерії відіграв досвід гуситських війн першої половини XV ст. Гуфниці й тарасниці стріляли залізними або свинцевими ядрами, тоді як бомбарди на початок XVІ ст. метали кам’яні ядра.

Крім того, у цей період застосовували також так звані фоґлери, або легкі гарматки, що заряджали з казенної частини: порохова камера фоґлерів не становила єдиного цілого з люфою, але набивалася окремо і вкладалася в особливий виріз у гарматі. Проте від фоґлерів досить швидко відмовилися, бо на той час було дуже важко добитися надійного замикання порохової камери для унеможливлювання прориву розпечених порохових газів, що не тільки становило небезпеку для гарматної обслуги, але й суттєво зменшувало ефективність використання рушійної енергії порохових газів.

Наприкінці XV — на початку XVІ ст. сформувався стиль бойових дій, що згодом дістав назву «старого польського порядку». Він народився в процесі розвитку старих середньовічних польських тактичних форм, що послужилися до перемоги польського (та польсько-литовського) війська у конфліктах XV ст., у тому числі до перемоги під Ґрюнвальдом у 1410 р.

«Старий порядок» передбачав сильний центр, поділений на два великих загони, звані хуфами. Цей передовий та головний («вальний») хуфи складала важка кіннота: копійники та гусари-раці. Головний хуф стояв за передовим, на досить значній відстані, щоб забезпечити для командувача-гетьмана можливість маневру своїми силами. Передовий і вальний хуфи становили головну ударну силу війська. Крім того, вальний хуф міг слугувати резервом.

Крила утворювала легка кіннота, вишикувана на кожному крилі у три загони (посилкові хуфи), із яких останній («страченці») складався з добірних вояків та використовувався як резерв. Гетьман міг послати його в бій, коли треба було вирішальним останнім ударом нарешті перехилити шальку терезів на свій бік або коли не було вже чого втрачати. Ці загони також були шиковані на значній відстані один від одного.

Таке бойове шикування було добре придатне як для атаки, так і для оборони. Посилкові хуфи могли використовуватися для маневру з охоплення супротивника або ж для того, щоб зобразити удаваний відступ, затягнути супротивника під удар головних сил. Також, оскільки всі корогви складалися як із важкої, так і легкої кінноти (у різних пропорціях), це забезпечувало бойовому шикуванню певну гнучкість. Наприклад, копійників під час їхньої атаки підтримували стрільці з тих же корогов, що вели обстріл ворога, «розм’якшуючи» його шикування. Стрільці також уміли вести обстріл ворога через голови своїх копійників та долучатися до атаки холодною зброєю в разі необхідності.

У самих хуфах корогви ставили у шаховому порядку, щоб якби атака першої лінії корогов не змогла зламати супротивника, вони мали змогу відступити через проміжки другої лінії, яка у свою чергу з новою силою вдарила на супротивника.

«Старий польський порядок» був адекватним для протистояння сусідам Польського королівства, але, хоча польські гетьмани ним довго та охоче користувалися, він був старомодним порівняно з методами ведення війни, що розвивалися в Західній Європі. Піхота займала невелику частку збройних сил Польщі, і в рамках «старого польського порядку» її розміщували у першій лінії між переднім та посилковими хуфами. Іноді піхоту розміщували на флангах. Часто позиції піхоти були трохи відсунуті в тил порівняно з шикуванням кінноти і замасковані. Завданням піхоти було погамувати вогнем атаки ворожої кінноти, а також (якщо піхота була розташована на флангах) запобігти обходу польського шикування супротивником. Маневрувати на полі бою піхота могла погано.

Артилерію використовували подібно до піхоти. Скорострільність да далекобійність гармат була невисокою (хоча найважчі польові гармати могли вистрілити на кілька кілометрів, прицільно стріляти можна було на відстань десь до 800 м, а дистанція ефективного вогню була ще меншою). Люфи гармат швидко перегрівалися і не давали можливості вести постійний вогонь. Крім того, ведення вогню з гармат потребувало великої кількості гарматної обслуги. Пересувати гармати по полю бою було важко; крім того, для артилерійської позиції треба було підготувати шанці. Після кожного пострілу гармату треба було знову наводити, а розпечену люфу охолоджувати водою після кількох пострілів. За таких умов маневрувати артилерією під час битви було неможливо, тому особливу увагу гетьмани приділяли вибору позицій для гармат (гарний приклад такого вибору артилерійської позиції дає битва під Оршею 8 вересня 1514 р. проти московського війська).

Грюнвальдська битва

Грюнвальдська битва — складова частина історії багатьох європейських держав, у тому числі України. Одна з найбільших битв доби Середньовіччя відбулася 15 липня 1410 р. У ній брали участь десятки тисяч воїнів.

З одного боку — військо Ордену (16 000—27 000), яке очолив верховний магістр Ульріх фон Юнгінен, з іншого — союзників, Королівства Польського на чолі з королем Ягайлом та Великого князівства