Читати книгу - "Східний синдром"

— Та без проблем! Ти ж знаєш адресу — зараз там сестра живе. Залишайся скільки хочеш, дорогенька, — відпові­ла подруга, перекрикуючи «бухи» і «бахи» на задньому фоні.

І Таня поїхала, вкотре по-живому рвучи все, що в неї було.

Аміна, сестра Джамілі, на появу нової сусідки відреагувала так, наче та була невчасно подарованою квіткою у вазоні, яку ставиш на підвіконня й одразу про неї забуваєш. Щовечора, повертаючись додому, Аміна дивилася на Таню розширеними від подиву очима, ніби згадуючи, хто вона така і як тут опинилася. Вони майже не говорили, забивалися кожна у свій куток.

Хоча Ларіна й намагалася сфокусуватися на позитиві, виходило це в неї погано. Уже в Києві вона викинула залишки фенобарбіталу, після чого майже перестала спати. Удень міряла кроками клітку квартири, а вночі, коли Аміна спала в кімнаті, переміщувалася на кухню. На вулицю не виходила зовсім — їй здавалося, що там на неї чатує Сергій або підіслані ним шпигуни. Страх, немов розрізаний дощовий черв’як, знову відростив своє тіло усередині неї. І став ще сильнішим.

Тривожність, тремор, нудота — Таня знала всі симптоми відмови від барбітуратів. Але це було в тисячу разів важче, ніж вона уявляла. Скільки разів вона готова була здатися, бігти, йти, повзти в аптеку, щоб закинутися таблетками й припинити ці муки. Зупиняв її тільки страх. Потім підключався мозок. Не здавайся, говорив він, бо інакше тобі кінець. І вона терпіла. Билася головою об стіни, вила й кричала. Але терпіла. А потім виявила в телевізорі канал, на якому весь час крутили то фітнес, то танці, то йогу. Повторювала рух за рухом, обливалася потом, майже втрачала свідомість від слабкості, завмирала, тамуючи приступи нудоти. Серце, наче відчуваючи, що їй зараз і так несолодко, майже перестало про себе нагадувати, лише зрідка відгукуючись після третьої чашки міцної кави.

Коли Тані стало легше, вона виявила, що більше не може носити старий одяг — штани на ній не трималися, футболки висіли. І раніше худа, зараз вона перетворилася на скелет, ходячий анатомічний посібник. Ключиця, ребра, лікті, коліна — все в її тілі випирало, було гострим, хво­робливим.

У день, коли вона вперше вийшла на вулицю самостійно купити продуктів, під магазином її застав дощ. Злива, раптова й сильна, хлюпнула з неба мільярдами крапель водночас. Люди панічно розбігалися в пошуках укриття, а Таня стояла на тротуарі, заплющивши очі, і прислухалася, як дощ хльоскає її по обличчю. Вода змивала її біль і страх, її ненависть до себе й лушпиння марних надій, котрі в неї не стало сил втілити в реальність. Вимокла до нитки, порожня, немов пляшка з-під горілки в материній квартирі після пиятики, і водночас — повна по вінця, Таня вкотре відроджувалась, щоб почати все заново.

Найперше вона вирішила знову взятися за легалізацію свого перебування в Україні. В АТО було не до цього, і вона давно пропустила всі строки, за якими могла перебувати тут законно. Ті численні легіонери, які воювали на українському боці, спершу плекали надію, що країна, за яку вони готові були вмирати — і таки вмирали, — віддячить їм за це, бодай наділивши громадянством. Але навіть ця несмілива примарна надія швидко розвіювалась.

— Заплатите штраф, тоді й приходьте! — нагримала на Таню квадратна пергідрольна бабища з міграційної служби, перебираючи папірці. — Попропускають усі строки, а потім приходять ще й чогось хочуть! Ви документи зібрали за рік? Де ваша довідка про відсутність судимості?

Таня відчула себе слимаком, над яким уже заніс чобіт злий косоокий хлопчак. Ще мить — і він його розчавить. Просто так, ні за що.

— У мене її нема, але я… — почала недолуго виправ­довуватись вона, поспішаючи сказати бабищі про свою участь в АТО.

— Нема? Так чим ви взагалі рік займались? — Та не дослухала, обірвала, виставила вперед руку, ніби закриваючи Тані рота, коли вона знову намагалась щось почати пояснювати. — Зберете пакет документів — тоді буде предметна розмова. Ось перелік, якщо забули. — Вона швиргонула відвідувачці аркуш із розсипаними по ньому дрібними маковими зернятами тексту і втратила до неї цікавість, пірнувши поглядом в екран монітора.

Таня вийшла з кабінету, ще трохи потупцяла під дверима, не наважуючись зайти ще раз і спитати про свої шанси на отримання громадянства — чисто по-людськи, як жінка жінку, і вийшла в гамірну київську спеку. У метро вона вивчала список документів, які має подати, щоб її прохання було розглянуто.

Подзвонила знайомому юристу — дембелю-гранатометнику, якому колись не дала стекти кров’ю, перетис­нувши пальцями розрізану осколком артерію. Зачитувала, питала, радилась.

— Не переживай, мала, все можна розрулити, — заспокоїв Андрій із позивним «Мажорчик». — Хоча успіху в кінцевому результаті тобі ніхто не гарантує. Хтозна, як карта ляже. Але ми принаймні спробуємо. Так що там у тебе з довідкою про відсутність судимості?

Таня шумно зітхнула. Довідки в неї не було, і це створювало проблему. Багато проблем. Цей клятий папірець могли видати їй лише особисто в руки. У Росії. В Омську, з якого вона стрімголов тікала півтора року тому. Там, де залишився Сергій. Там, де її чекала його помста. Та й взагалі — за те, що вона воювала на боці українських «каратєлєй», на Батьківщині її чекало як мінімум ув’язнення на десяток років. Якщо колишній чоловік не добереться до неї раніше. Тому їхати туди — це однозначно смерть. Швидка чи повільна. Цього не варта жодна довідка, навіть та, яка стане путівкою в нове життя.

Звісно, можна спробувати подзвонити матері. Але її домашній номер не відповідав, скільки Таня не набирала знайомі цифри за ці півтора року. Чи жива вона взагалі? Чи, може, згоріла від горілки або померла від важких кулаків вітчима? Якою б вона не була й скільки б страждань не завдала своїй дитині — несвідомо чи свідомо, — у Тані все одно щеміло в грудях, коли вона про неї згадувала.

Набирати номер знову було страшно. Страшно чути самі гудки, коли абонент — «не абонент». Страшно почути відповідь — фрази злі та короткі, як автоматні черги. Таня кілька разів натискала на клавіші телефону, перевіряла цифри, але відповідь була одна: «Набраний вами номер не обслуговується».

І тоді вона наважилася подзвонити Кометі. Колись вона їй допомогла, і хай з того часу все незворотно змінилося, та все ж Таня сподівалася, що в Кометі залишилося бодай щось людське й вона допоможе їй знову — на згадку про колишню довіру.

Номер вона шукала недовго — у викладеній в інтернеті телефонній книзі Омська була тільки одна Комета Петрівна. Подзвонила вдень, не надто сподіваючись на відповідь, — у цей час вона, мабуть, порядкує на ринку. Скоріше тому й подзвонила, щоб не одразу натрапити на неї, підготуватись до зустрічі з минулим, знайти слова, щоб заспокоїти себе й переконати Комету.

Але там, за тисячі кілометрів від Києва, відповіли після третього гудка.

— Слухаю. — Комета, як завжди, брала ініціативу розмови в свої руки, уникаючи сентиментально-очікувальних «алло».

Від хвилювання в Тані захрипло горло. Вона прокашлялась прямо в слухавку мобільного.

— Говоріть, я слухаю! — залітав у вухо вимогливий голос Комети Петрівни.

— Це Таня, — прохрипіла вона, наче стара