Читати книгу - "Мистецтво сновидінь"

— Зроби зусилля і сам розкажи, що трапилося з тобою у світі неорганічних істот, — наказав він мені.

Я сказав йому, що раз у раз маю ясне відчуття, наче він і його товариші ввійшли до того світу у своїх фізичних подобах і вирвали мене з пазурів неорганічних істот.

— Саме так! — вигукнув він. — У тебе чудово виходить. А тепер оберни це відчуття на картину того, що сталося.

Я не був здатен зробити те, чого він хотів, як би сильно не намагався. Програш перетворив мій досвід на надзвичайну втому, яка немов висушувала моє тіло зсередини. Перш ніж дон Хуан покинув кімнату, я сказав йому, що мені зле.

— Це нічого не означає, — безтурботно сказав він. — Набирайся сил і не переймайся дрібницями.

Минуло понад два тижні, протягом яких я потроху відновлював сили. Проте я й далі непокоївся через усе. Непокоївся переважно тому, що сам себе не впізнавав, особливо проявів у собі холодності, якої не помічав раніше, — певного роду байдужості, відчуження, яке я пояснив браком енергії до її відновлення. Потім я збагнув, що це нова риса мого єства, риса, яка постійно порушувала синхронізацію. Щоб видобути з себе почуття, до яких звик, я мусив мобілізувати їх і буквально вичікувати якусь мить, доки ті з’являться в мене в душі.

Іншою новою рисою мого єства була дивна туга, що час від часу заволодівала мною. Я тужив за кимось, кого не знав; це було настільки нездоланне й поглинальне почуття, що, відчувши його, я мусив без упину кружляти кімнатою, аби здобути полегшення. Туга не полишала мене, доки я не скористався ще одним «новачком» у своєму житті — жорстким контролем над собою, настільки новим і потужним, що він лише більше розпалив мої тривоги.

Наприкінці четвертого тижня всі відчули, що я нарешті зцілився. Візити різко припинилися. Більшість часу я проводив на самоті й спав. Відпочинок і розслабленість були настільки повними, що моя енергія почала суттєво зростати. Я знову відчув себе колишнім собою. Навіть узявся до своїх вправ.

Якось близько опівдня після легкого обіду я повернувся до себе в кімнату, щоб перепочити. Перед тим, як поринути в глибокий сон, я борсався в ліжку, намагаючись знайти зручніше положення, коли дивний тиск на скроні змусив мене розплющити очі. Маленька дівчинка зі світу неорганічних істот стояла за фут від мого ліжка, дивлячись на мене своїми холодними, сталево-блакитними очима.

Я вистрибнув з ліжка й заверещав так гучно, що троє товаришів дона Хуана опинилися в кімнаті раніше, ніж я замовк. Вони були перелякані. З жахом спостерігали, як маленька дівчинка підійшла до мене й зупинилася, стримана кордонами мого світного фізичного єства. Безмежно довгий час ми дивились одне на одного. Вона щось казала мені, чого я спочатку не міг зрозуміти, але за мить усе стало ясно. Вона казала, що для того, аби зрозуміти її слова, треба перенести моє усвідомлення з фізичного тіла до енергетичного.

Цієї миті до кімнати ввійшов дон Хуан. Вони з дівчинкою вп’ялися очима одне в одного. Без жодного слова дон Хуан розвернувся і вийшов з кімнати. Дівчинка вислизнула у двері слідом за ним.

Заворушення, яке спричинила ця сцена серед товаришів дона Хуана, не підлягало опису. Вони втратили всю свою холоднокровність. Вочевидь, кожен бачив маленьку дівчинку, яка покинула кімнату разом з нагвалем.

Здається, я сам перебував на межі вибуху. Я відчув слабкість і мусив сісти. Присутність дівчинки стала для мене наче ударом у сонячне сплетіння. Вона мала приголомшливу схожість з моїм батьком. Хвилі емоцій накрили мене. Я питав себе про значення цього, доки мені дійсно не стало зле.

Коли дон Хуан повернувся до кімнати, я вже мінімально опанував себе. Від очікування почути, що він скаже про дівчинку, мені дихалося дуже важко. Усі були схвильовані не менше за мене. Вони разом заговорили до дона Хуана й розсміялися, збагнувши, що роблять. Найцікавіше їм було дізнатися, чи є якась одностайність у тому, як вони сприйняли появу розвідника. Усі погоджувалися, що бачили маленьку дівчинку шести-семи років, дуже худу, з різкими, вродливими рисами. Також погодилися, що її очі були сталево-блакитні й палали мовчазною емоцією: її очі, казали вони, виражали вдячність і відданість.

Кожну подробицю, у яких вони описували дівчинку, я підтверджував особисто. Її очі були такі яскраві й непереборні, що буквально завдавали мені чогось подібного до болю. Я відчував важкість її погляду в себе на грудях.

Серйозне питання, яке мали товариші дона Хуана і яке луною повторював я сам, стосувалося значення цієї події. Усі погодилися, що розвідник був порцією чужорідної енергії, яка просочилася крізь стіни, що відокремлюють другу увагу від уваги повсякденного світу. Вони стверджували, що, оскільки перебували не вві сні, і все ж кожен бачив проекцію чужорідної енергії у формі людської дитини, ця дитина існувала.

Вони доводили, що мають бути сотні, якщо не тисячі випадків, коли чужорідна енергія прослизає непоміченою крізь природні бар’єри до нашого людського світу, але в історії їхньої школи не було жодної згадки про подію такого характеру. Найбільше їх турбувало те, що в легендах магів про це нічого не згадувалося.

— Це вперше в історії людства таке трапилося? — спитав один з них дона Хуана.

— Гадаю, це трапляється постійно, — відповів він. — Але ніколи не траплялося в такий неприкритий, свавільний спосіб.

— Що це означає для нас? — спитав дона Хуана інший.

— Для нас нічого, а для нього все, — сказав він, вказуючи на мене.

Тут усі поринули в найтривожнішу мовчанку. Деякий час дон Хуан походжав туди-сюди. Потім зупинився переді мною і вдивився в мене, демонструючи всі ознаки людини, яка не може дібрати слів, щоб виразити свою приголомшливу здогадку.

— Не можу навіть братися оцінити масштаб того, що ти накоїв, — нарешті сказав мені дон Хуан розгубленим тоном. — Ти потрапив у западню, але не в ту западню, якої я остерігалася. Твоя була вигадана для тебе одного і була небезпечнішою за все, що спадало мені на думку. Я непокоївся, що ти станеш жертвою лестощів і запопадливості. Чого я ніколи не враховував, то це можливості, що тіньові істоти розставлять пастку, скориставшись твоєю вродженою відразою до кайданів.

Дон Хуан якось порівняв свою реакцію на те, що найбільше тисне на нас у світі магів, з моєю. Він сказав — і прозвучало це не як скарга — що, попри бажання й спроби, йому ніколи не вдавалося