Читати книгу - "Антон та інші нещастя"

Тато підморгує Ґру з собачкою у торбинці.

— І я невдовзі покажу, чому…

Ґру НЕ підморгує у відповідь.

Тато знову піднімається на сцену. Глибоко вдихає повітря, немов перед фінішем.

— Ми всі різні, — каже він. — Для когось важлива відсутність запаху, для когось — зовнішній вигляд. Я ж можу запропонувати вам усе в комплексі!

Сірі ошелешено роззявляє рота. Стривожено роззирається. Мабуть, ще не зустрічала чоловіка з таким розмаїттям пропозицій нараз.

— Тож запитую вас! Ви готові обрати найліпше, першокласне устаткування?

Видно, що тато ходив на курси. Він навчився ЗАХОПЛЮВАТИ публіку!

Западає незручна тиша. Хтось несміливо пищить «так». Це — три дами, котрі прийшли заради дачних туалетів. Решта мовчать. Глухо мовчать.

Я завважую, як у тата трохи розгублено починає бігати погляд. Певно, сподівався на потужнішу реакцію залу. Але тато добре підготувався і не має наміру здаватися. Ще більше підвищує голос.

— Чудово! — майже кричить він. — Бо я маю, що вам показати! Розкішні речі!

З багатозначним кивком до публіки, тато зникає за лаштунками. Мабуть, там ховає свої «речі». «Гірського Кнута», наприклад. І шестиметровий сечовивідний шланг, який зробив революцію у каналізаційній справі.

Вочевидь, досі тримає в руках мікрофон, бо на весь зал чути, як він за завісою тягає щось важке. Ліпше це були б мішечки з подарунками. Як у різдвяного гнома в моєму дитинстві.

Та в цьому залі ніхто не сподівається дарованих солодощів. Тут очікують на справжні «речі».

— Те, що ви зараз побачите, справжня маленька сенсація, — чується татів голос з-за лаштунків.

Тато далі щось натужно тягне, мікрофон шкварчить.

— Я не так часто його виймаю. Не думайте, що я перебільшую, але він справді шість метрів завдовжки.

Ґру раптом починає ридати. А за нею — Сірі.

Я ж так боюся говорити на публіку. Холону від страху перед вісьмома порожніми партами… Але не можу тупо сидіти й дивитися, як тато налякано визирає з-за лаштунків, не розуміючи, що пішло шкереберть. Чому шість жінок, ридаючи, біжать до дверей.

Я не можу кинути його тепер напризволяще. Нізащо! Це ж я спонукав тата записатися на курси, це я змусив його повірити, що він поганий продавець після телефонної розмови з Сонею з Сульвікена.

Я миттю вибігаю на сцену, вихоплюю з татових рук мікрофон. Тато очманіло дивиться на мене.

— Антоне???

— Привіт усім! — випалюю я, заскочений зненацька тим, як голосно звучить мій голос у динаміках. Зовсім не кролячий писк.

Кілька жінок зупиняються вже біля дверей. Зал хвилюється, а потім стихає.

— Я — Антон, — прокашлююся я. — Ну, тобто… його син, — киваю у бік тата. — Я хотів лише сказати, що… що дехто з вас прийшов сюди купити дачний туалет. А дехто… познайомитися з татом.

У залі так тихо, мовби хтось поставив відео на паузу. Якби хтось зараз випустив з рук канцелярську кнопку, я це почув би. Але ніхто нічого не губить на підлогу.

Я кажу далі:

— І те, й інше — чудово! Окрім того, що тато нічого не знає про жінок, котрі хотіли з ним познайомитися. Він навіть не підозрює, що хтось у цьому залі ним цікавиться. Бо вважає, що всі цікавляться лише туалетами, — я переводжу подих. — А все тому, що я розвісив оголошення у крамницях, потім склав список жінок, які йому написали смс-ки, і той список потрапив до рук татові. Він не божевільний, ні… Лише трохи не такий…

Прожектор засліплює мене, я погано бачу, що відбувається у залі. Лише чую абсолютну тишу. Тато теж оніміло визирає з-за лаштунків. Певно прокручує в голові все, що сказав за час свого виступу. І думає, як сприймали його слова зацікавлені в ньому дами.

— Ні, він не гомо, — поспішно додаю я. — Просто тато ніколи не мав часу на жінок.

З-за лаштунків виходить тато, смикає мене за руку.

— Е-е… Антоне… — каже він, нахиляючись до мікрофона. — Гадаю, решту договоримо вдома.

Але я ще не все сказав.

— Він змушений піклуватися про мене, а в мені немає ніякого сенсу. Я таке собі нещастя, дірка в гумці…

— Антоне! — знову озивається тато, уже голосніше, і раптом доволі різко відбирає мене мікрофон.

— Даруйте, — звертається він до публіки. — Як ви вже розумієте, я не надто добре володів ситуацією у випадку… нинішніх запрошень, — тато знічено хихоче. — Я всього лиш хотів продемонструвати вам кілька дачних туалетів.

Спершу в залі панує тиша. Але потім стається щось дивне: люди потроху починають сміятися. Спершу один чи двоє, а згодом, зрозумівши, що сміятися можна, регочуть усі — хто голосніше, хто стриманіше. Можливо, тому, що тато стоїть на сцені з шестиметровим сечовивідним шлангом. А можливо, від радості, що тато цілком нормальний чоловік, а не збоченець.

Я не сміюся. Дивлюся на тата. Мені хочеться, щоб і тато на мене подивився. Але він не дивиться. Він схожий на коміка, якому вперше пощастило розсмішити публіку. Здається, йому це подобається. Навіть дуже.

Тато не дивиться на мене навіть тоді, коли обіймає рукою й трусить мене за плечі.

— Розумієте, мій бешкетний синок вважає, що його татові потрібна кохана жінка, — термосить він мене далі, звертаючись до публіки.

Тоді я знову вириваю з його рук мікрофон. Відчуваю, як мені кортить сказати щось надзвичайно важливе. Як важко я гарував задля нього! І яке нелегке життя у дитини, яка народилася через неякісну гумку.

Та натомість я просто стою і надсадно дихаю. Аж тремчу: як воно буває, коли ось-ось прорветься стримуваний плач. Люди в залі перестають сміятися. Замовкають одне по одному. А тоді здається, ніби теж починають схвильовано дихати разом зі мною — усі разом. Та від цього мені не легше.

І я кричу в мікрофон, перше, що спливає на язик:

— Чому ти не міг просто стати адвокатом чи хоча б стоматологом?!

Мені спирає подих, я марно намагаюся проштовхнути грудку в горлі. У залі тиша.

— І чому ти ніколи нічого не пишеш мені на шкуринці банана?! — скрикую наостанок і вибігаю з залу.

«БОЖА БЛАГОДАТЬ»

Доки я добігаю до будинку Іне, на годиннику вже п’ята. Вона повісила на вхідних дверях серденько, мовби перед Різдвом.

— То що, врятував його? — питає Іне, відчиняючи двері.

Я бачу перед очима тата за мить до того, як я чкурнув з Малої сцени. Згадую, що крикнув