Читати книгу - "Вибрані листи"

Це озеро вливає свої води в ріку, а вона, пропливши трохи на видноті, поринає у печеру і пливе вже глибоко під землею. Якщо у неї кинути що-небудь іще перед тим як вона сховається, то течія збереже цю річ і знову винесе її на світло денне.

Пишу про це, сподіваючись, що й тобі це і невідомо, і, як мені, цікаво. Адже й тебе, як і мене, ніщо так не зачаровує, як творіння природи. Бувай здоровий!

Лист 22

Пліній Гемінові[229] — вітання

Чи не зауважував ти, що тих, хто по-рабськи слугує своїм забаганкам, чужі пороки дратують так, мовби вони їм заздрили, і найсуворіше карають тих, кого вони найбільше наслідують? Хоч навіть тим, хто не потребує нічиєї поблажливості, ніщо інше так не личило б, як милосердя. Тому-то найкращим, скажу навіть бездоганним, я вважаю того, хто іншим вибачає так, мовби сам щоденно спотикався, а від тих спотикань оберігається так, мовби нікому не вибачав. Отож і вдома, й поза домом, та й загалом за будь-яких життєвих обставин, тримаймося такої засади: будьмо безпощадними до себе[230], а вибачливими навіть до тих, хто лише собі вміє вибачати. Пам’ятаймо, що Тразея, той на диво лагідний, отже, й на диво великий чоловік, любив повторювати: «Хто ненавидить пороки — людей ненавидить».

Можливо, запитаєш, що спонукало мене писати про це? От нещодавно один чоловік… А втім, краще про це в чотири ока… Та ні, краще загалом промовчати. Боюся витягати тут на світло денне ті вчинки, що їх не схвалюю, — переслідування, дошкуляння, наклепи, щоб усе це не суперечило тому, у чім найбільше хочу тебе переконати. Хто б там він не був, яким би не був, помовчмо про це: затаврувати його — яка з того користь? А не затаврувати — це по-людськи. Бувай здоровий!

Лист 24

Пліній Мáксімові[231] — вітання

Моя любов до тебе спонукає мене (ні, не повчати, тобі не потрібен повчальник), нагадати тобі, аби ти не забував того, що знаєш і без мене, щоб і шанував те знання, й ним керувався. Тебе ж посилають у провінцію Ахайя[232], цю правдиву, чисту Грецію, де, всяк те визнає, людина вперше пізнала, що таке освіта й науки, вперше й хліборобством зайнялася; посилають, — щоб ти впорядкував стан вільних міст[233]; посилають до людей — по-справжньому людей, до вільних — по-справжньому вільних; до тих, хто своєю мужністю, заслугами, дружбою, врешті, й освяченим релігією договором зберіг за собою право, належне йому від природи. Шануй богів, засновників міст[234], шануй святість божества, шануй славу сивої старовини й саму старість, що почесна в людині й священна в містах. Плекай у собі шанобу до давнини, до величних діянь, навіть до переказів. Не применшуй нічийого достоїнства, нічиєї свободи і навіть — похвальби.

Пам’ятай: саме ця земля прислала нам право, саме вона дала нам закони[235] — не як переможеним, а як прохачам; пам’ятай: ти вступаєш в Афіни, правиш — Лакедемоном; забрати у них навіть той залишок тіні, навіть саме ім’я давньої свободи — то було б хіба верхом жорстокості, дикунства. Бачиш, що й лікарі, хоча хвороба не дивиться, де вільний, а де раб, і м’якші, й лагідніші до вільних. Не забувай, чим було кожне місто, й не зневажай його за те, що воно втратило. Хай не підступлять до твого серця ні гордість, ні суворість. Не лякайся зневаги. Хто ж бо зневажатиме наділеного повнотою влади, якщо він не захланний, не ниций, якщо він першим — себе ж не зневажить? Негоже владі випробовувати свою силу на приниженні інших, негоже й повагу до себе здобувати страхом; не він же, страх, а любов найпевніше допоможе[236] тобі осягнути те, чого хочеш. Ти відійдеш, — то й страх відступить; любов — залишиться, і як він обернеться ненавистю, так вона — пошаною.

Ти знову й знову (ще раз повторюю) повинен сам собі нагадувати, як називається твоя посада, й сам собі роз’яснювати, що це таке — «впорядковувати стан вільних міст». Бо що може бути людянішим, аніж впорядкування, і що ціннішим, аніж свобода? Як же це ганебно, коли замість порядку — безлад, замість свободи — рабство! А ще ж тебе чекає боротьба з самим собою: тебе споважнює посада квестора, яку ти так славно оправдав ще у Віфінії, споважнює визнання принцепса, споважнює трибунат, претура й ось ця посада легата, яку ти отримав мов у нагороду. Тим більше постарайся, щоб не склалося таке враження, що ти виявився людянішим, кращим і досвідченішим у віддаленій, а не у підміській провінції; серед слугуючих, а не серед вільних; коли був тим, на кого випав жереб, а не тим, кого вибрали; коли був ще недосвідченим і невідомим, а не випробуваним і схваленим магістратом. Не раз же ти і чув, і читав, що втратити славу — це набагато гірше, аніж її загалом не здобути.

Хочу, щоб ти мені повірив: пишу це, як я вже казав спочатку, не повчаючи, а нагадуючи, а втім, водночас і повчаючи. Не боюся ж перейти міру у своїй любові. Не варто ж боятися, щоб надмірним було те, що повинно бути найбільшим. Бувай здоровий!

Книга IX

Лист 3

Пліній Павлінові[237] — вітання

Кожному своє. Як на мене, то найщасливішим я вважаю того[238], хто наперед уже втішається своєю доброю, непроминальною славою і, впевнений у нащадках, живе майбутньою своєю славою. Тож і мені, якби я не мав перед очима нагороди у віках, було б до вподоби те сите й німе дозвілля[239]. Всім же, гадаю, належить дбати про своє безсмертя або про свою смертність: тим — напружено до чогось стреміти, а цим — розслаблено відпочивати, не обтяжуючи свого короткого життя жодними трудами. Бачу ж бо, як то багато людей, для яких працьовитість — то щось жалюгідне й невдячне, як же багато їх перетворилось на цілковиту нікчемність! Про це — я з тобою, як щодня — сам із собою, щоби, як не погодишся, вже й зі собою над цим не сушити голови. Та як тобі не погодитись, раз ти постійно щось славне й безсмертне виношуєш у думках?