Читати книгу - "Аналітична історія України"

(И. Заичкин, И. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 73)

Як бачимо, і в часи Боголюбського писали точніше. Але, не вченими тепер робиться російська історія, та такою є – котиться по часі ніби та снігова куля, облипаючи замовчуваннями, недомовками та відвертою брехнею. Це давно вже не наука про минуле, радше цензура того, що було; рясно дописана безоглядною брехнею. А звідти й оте одвічно брехливе – «ми одін народ!»

Про самого героя подій, князя, що виборов у Київа незалежність північних колоній, В. Ключевський пише не без відтінку певного суму, що ми й подаємо без перекладу:

В лице князя Андрея великоросс (тільки народився й вже великій, О. Б.) впервые выступил на историческую сцену, и это выступление нельзя признать удачным.

(В. Ключевский, Сочинения, т. 1, Москва, 1956, с. 324)

Цей російський історик, на відміну від пізніших, тверезо оцінює особистість А. Боголюбского: сполучення відчайдушності та боягузтва, підступності, жорстокості, чварливості і свавілля (нагадаємо, що князя вбили мало не його близькі). Але, це один в один ті самі риси, що відзначали й наступних великоросів на історичній сцені. Бо, хіба в чомусь іншими були Іван III та Іван IV, Пєтр I?

Справа в тому, що характер подібних правителів формували неписані закони суспільства, в якому вони жили, а переліченими їх рисами підтримувалося саме работоргове суспільство. Бо те, що проіснувало стільки століть, повинно було забезпечувати свою внутрішню стійкість за рахунок певної системи зворотніх зв’язків. Коли ці зв’язки рвалися (скажімо за волею правителів) наступав Смутний час (Смутноє врємя).

Як же було з народами, тепер двох різних держав? За часи після 1169 обидва народи не контактували півтисячоліття, аж по XVII ст., а за цей час змінилося стільки поколінь, що по цьому ми не тільки не один нарід, але й не брати; а як насправді, то навіть і не свати. Різні народи, а як так – не може бути жодних там «воссоєдінєній». А саме так відзначали 1954 річницю отієї зловісної Переяславської угоди.

Для нас важливим тут може бути єдине: після відокремлення будь-яких колоній утворюються дві окремих держави, та всі подальші відносини поміж ними регулюються та направляються тільки міжнародним правом. Яке жодних там «воссоєдінєній» не передбачає. Бо, усе що було по тому 1654 є тільки звичайною імперіалістичною аґресією. А це означає, що й будь-які наслідки цієї аґресії є в протиріччі з правом.

Зазначимо для себе ще раз, що в подібній ситуації порядні люди з колишніх європейських колоній, навіть зберігши спільну з минулою метрополією мову, не слиняться до її громадян із братськими поцілунками, брешучи їм, попри всяку реальність, що «ми братья», не кажучи вже про оте «ми одін народ».

Чи ж бачили ви, чи чули колись від когось, щоб із таким неподобством лізли мексиканці до еспанців, або американці до англійців?

Треба ж мати хоч би сліди сорому чи сумління дорогі панове, оті що на схід від Перемишлю! Потрібно ж нарешті якось цивілізуватися, хоча би й у XXІ ст.!

* * *

Отже, ми більш-менш і розібралися – хто є хто: що воно була та є Україна, та звідки побралася Росія. Як бачимо, отой їх прищеплюваний нам комплекс колоніальної меншовартості передбачає ще звичайне занедбання елементарної логіки, найпримітивніших законів мислення.

* * *

Розглянемо ще раз передкиївський період, коли ще не було не тільки Великоросії, а навіть Московщини.

Передкиївський період це був період формування єдиного народу з балтів, ґотів та гунів. Слов’ян, як їх відразу охрестили ромеї, або українців, як їх можна називати тепер, знаючи подальшу історію, за якої нових етнічних змін не відбувалось. Як можна думати, авари вже в часи правління щастивого Бояна (568–604) зуміли відродити на час колишню силу каганату Белембера, але принесли з собою й дещо від’ємне. Щось на кшталт певної ксенофобії, яка згодом та в сполученні з християнством надійно ізолює Київ від тюркського світу Великого степу. А ця ворожнеча буде геополітично смертельною для Києва, якого від степу не відділяють жодні відчутні (або придатні для захисту) кордони. Є всі підстави пошукувати причини цієї ворожнечі ще в отій азійській державності, що її китайці називали «Імперією Жуань-жуань» та яка десь між 350 та 550 простягалась від манджурських кордонів та по Аральське море. А оскільки її провідною військовою силою була та сама важка опанцерована кіннота, яку згодом 568 привів із собою на захід Боян – є всі підстави вважати, що керівною силою в Жуань-жуані були авари (або «білі гуни» за Аврелем Штейном).

Свара аварів та тюрків у цій імперії мала бути не абияк грунтовною, як хан Тюмен-Бумін – майбутній засновник Західного тюркського каганату, погрожував «розтоптати аварів копитами тюркських коней». Певно, було щось насправді не вторинне. Ця стара чвара ніколи й ніким подолана не була, та цілком успадкувалась Києвом, уламком аварського каганату. Успадкована, втім, лише його верхівкою, елітою, що вже сиділа поміж двох стільців: Візантією, звідки потягла православне християнство, та великим вікінговським світом, до якого, почасти, належала етнічно, та на силу якого спиралася в критичних випадках.

Усі схильності та упередження були глибоко чужими народові (як більш інертній системі), який добре пам’ятав свої витоки (частково й тюркські), та й не ворогував зі степом, ні з кипчаками, ні з печенігами. Чужими для нього були радше авари, чужими були й їх чвари з тюрками.

Отже, ті часи культивували та увічнювали порізнення поміж владою та народом, виховували байдужість до влади взагалі, яка хоч і була своєю, а все ж чужою, а як так… Тоді, мабуть, і виникає оте слушне питання: а чим чужа влада є гіршою від своєї? От тут і бачимо, відсутність, деякою мірою, ксенофобії є не менш загрозливою для національного існування, ніж її передозування. А до цього ця ксенофобія пересувається в релігйний бік, а це сприятиме потім звільненню від Польщі, але загальмує звільнення від непорівняно більш загрозливого російського імперіалізму (єдиновірці). А вже з тієї причини не мали відгуку й цілком розумні та перспективні спромоги П. Дорошенка або П. Іваненка – опертися на тюркську силу в боротьбі з Московією.

Вершиною Перших визвольних змагань стала не абсолютно безглузда Переяславська угода 1654, а знищення 100-тисячної російської армії влітку 1659 під Конотопом військами Івана Виговського. Недарма він був негайно скинутий московськими запроданцями в Україні. От тут і привід пригадати негаразди ґотського королівства в Італії, пов’язані зі зрадою на користь чужої сили. А, коли зрадництво в крові, це є надзвичай кепська справа. Так