Читати книгу - "#Галябезголови"

— А для тебе, типу, це стало несподіванкою?! Ти ж з ним зустрічатися сьогодні збирався!

— Ти слухай і не перебивай! Повернувся і одразу з аеропорту поїхав провідати матінку, бо він, бач, дуже турботливий син. Приїхав, зайшов до хати, а посеред вітальні — матінка вже дві доби як дохла! І не просто дохла, а з безліччю колото-різаних! І барахло якесь із маминої хати зникло.

— Господи! Тобто… Все нормально? Йому тепер не до нас?

— До нас!

— Чому?!

Фелікс Аскольдович зітхнув, ковтнув віскі, дістав мобільний і відкрив у ньому фото.

— Ану, глянь! Впізнаєш?

Юлія Володимирівна Жадкіна побачила на фото недвижного молодика у неприродній позі. І хоч був він у синій одежині, а не у шкіряній курточці, одразу впізнала грабіжника, який поцупив кейс із грішми.

— Він мертвий? — розгублено зиркнула на чоловіка, бо й досі не розуміла, що відбувається.

— Так це — він?

— Він! Цей козел відібрав кейс у Льоні Бурсака. Він мертвий?

Полковник кивнув.

— А гроші?! Кейс знайшли?!

— Дурне запитання, Юлю! Аби кейс знайшли, я би тут не ховався!

— Феліксе! А ти ховаєшся?

— А на що це, по-твоєму, скидається?! На ангіну?! Чи відпустку?

Пані Жадкіна спантеличено знизала плечима, бо вже геть нічого не розуміла.

— Феліксе, нам загрожує аж така небезпека, що треба ховатися?

— Не знаю! Я заліг на дно, бо мені потрібен час! Маю зрозуміти, що нам у цій ситуації робити!

— А в чому проблема?! До смерті депутатської матінки ми стосунку не маємо, а з приводу кейса — ми ж погодилися компенсувати Гашинському втрату грошей. Хай це падло подавиться нашими аптеками! Ми просто запам’ятаємо, як він з нами вчинив! І нагадаємо, коли прийде час. А він прийде!

— Юлю, Юлю! Не кусайся, поки не перерахуєш усіх ворогів! Бо якийсь із них може опинитися за твоєю спиною!

— Господи, Феліксе! Ти можеш говорити ясніше? Мені й без твоїх нотацій на душі гидко!

Фелікс Аскольдович Жадкін знову кивнув на фото у мобільному.

— Знаєш, де цього жмурика знайшли? У підвалі дому, де жила матінка нардепа Гашинського.

— І що він там робив?

— Так у тому й питання! Знайшли його з перерізаним горлом і з ножем, яким вбили стару.

— Зачекай! Тобто… козел, який стирив кейс із грішми, потім ще поїхав до матері Гашинського… Чи — не поїхав? Чи — його вбили і підкинули до підвалу будинку, де жила мати Гашинського… А навіщо? — замовкла, бо геть заплуталася, аж голова обертом. — Чи він спочатку вбив стару, а потім приїхав до «Белли»…

— А йому нікуди їхати не довелося, — полковник замовк, зітхнув. — Матінка Ореста Валерійовича Гашинського жила у будинку навпроти «Белли»!

— Що?! — Юля пополотніла. Перед очима — скупчення людей, автівок навпроти салону, що вона бачила їх тільки-но. І нічого більше не треба пояснювати Юлії Володимирівні Жадкіній, бо крім того, що мала красу і чарівність, мала і мізки.

— Тепер цей покидьок Гашинський точно вирішить, що ми причетні до пограбування і смерті його матінки! — прошепотіла із жахом. Смикнулася, подалася до чоловіка, сіпала його: вставай, поїхали, купимо квитки і полетимо кудись подалі!

— Юлю, припини! Сама знаєш: це не допоможе! У мене є трохи часу! Поки Гашинський шукатиме мене, я шукатиму вихід!

Про вовка промовка! Тільки сказав — двері розчахнулися, і подружжя Жадкіних із жахом уздріло на порозі палати засмаглого до бронзи народного обранця Ореста Валерійовича Гашинського, плюгавця років п’ятдесяти. За його спиною тупцював насторожений красунчик Льоня Бурсак із синцем під оком. Як не намагався надати своєму обличчю виразу, який би відповідав моменту, — міксу співчутливості із гіпотетичною готовністю у разі потреби загинути за шефа — ніяк йому те не вдавалося. І сліпий би побачив: помічник нардепа думками далеко.

Юля отямилася першою. Рвонула у бій, як божевільна.

— Пане Гашинський! Боже ж мій, це — жах! Такий жах! Прийміть наші глибокі співчуття! Ми з чоловіком шоковані! Феліксові навіть з серцем стало зле, а я… Я і досі не можу повірити! Бідна ваша мама! Бідний її син! Тобто — ви! У голову не вкладається! Я Феліксові кажу: «Феліксе, твій обов’язок перед Орестом Валерійовичем — знайти убивцю його мами!» Тобто… Наскільки я розумію, убивцю знайшли! Мертвим! І це — теж жах! Тому що тепер цей нелюд не розкаже, куди подів гроші, які вкрав у вашого помічника! А це був він! Я впізнала його! Леоніда вашого запитайте! Леонід теж має його упізнати! Цей мертвий чоловік завалив його одним ударом і вкрав кейс! А у кейсі, між іншим, і наші гроші були! — вичерпалася, замовкла, напружилася і від страху дихати забула. Дивилася на Гашинського перелякано.

Гашинський кинув на Юлю недобрий погляд, перевів очі на полковника Жадкіна, який під час палкої дружининої промови підвівся, тупцював біля крісла.

— Налий! — наказав.

Полковник зацьковано кивнув, дістав із шухляди чистий бокал, набульбенив віскі. Подав Гашинському, застиг, дивився на нардепа напружено. Гашинський випив. Мовчки тицьнув бокал полковникові в руки.

— Жадкіни! Схема така! — мовив холодно, люто. — З помічником своїм я і без вас розберуся. Ваша турбота — довести мені, що ви не маєте ніякого стосунку до подій останніх днів! Та найголовніше — мамі моїй догодіть! Ви мене зрозуміли?! Душі її, бо до сорока днів після смерті душа її ще десь тут, десь поряд. Лиш на сороковий день відлетить у потойбічні світи, і тоді вже вона вас не почує. А якщо вона вас не почує… Якщо вам не буде чого сказати моїй мамі… Тоді я вас особисто відправлю за нею услід! — замовк, перейшов на шепіт. — Тож вам краще встигнути!

— Що?! Що нам треба встигнути? — перелякано спитала пані Жадкіна.

— Знайти все, що зникло з квартири моєї мами! Все! У тому числі й кота, якого мама дуже любила. У кого кіт і речі з маминого дому, той нам і про смерть її розповість. Чи не так? І про кейс із грошима розповість, бо, думається мені, там, де мамині речі, там і кейс із грошима.

Гашинський уп’явся лютим поглядом у Фелікса Жадкіна.

— Я логічно розмірковую, пане полковнику?

— Оресте Валерійовичу… Цілком! — полковник говорив і ледь не кланявся. — Кейс із грішми не розчинився у повітрі! Хтось забрав його у