Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

та єврейських націонал-соціалістичних партій, — представники російських та польських партій ці збори попросту ігнорували. Яскраве тому підтвердження — протоколи засідань МР. Наприклад, 5 вересня його учасники серед іншого з’ясували, що новонароджений «уряд» не має жодного уявлення, що робити далі.

Відсутність фахових знань та компетенцій компенсували ультрареволюційними гаслами та вимогами. 9 вересня взялися до розгляду питання про участь своїх представників у роботі так званої Всеросійської демократичної наради, відкриття якої 14 вересня ініціювали Всеросійські ради робітничих, солдатських та селянських депутатів. Офіційно проголошена мета — «створення сильної революційної влади, здатної об’єднати всю революційну Росію для відсічі зовнішнім ворогам та для придушення всяких замахів на завойовану свободу». Мала рада радісно відгукнулася на запрошення, ухваливши направити до Петрограда своїх представників. Імена та кількість цих діячів (обраних, до слова, вісімна­дцятьма голосами — тобто менш ніж половиною голосів — проти одинадцяти лише за 5 хвилин) жодного значення не мають, адже на засіданні було «прийнято пропозицію надати делегатам Української Центральної Ради імперативного мандату». Голосувати ці «представники» мали за програму з 13 пунктів, під якою обидвома руками підписалися би Ленін, Троцький та інші вожді більшовицької партії, а також їхні німецькі, італійські, румунські, угорські та інші колеги й однодумці типу Адольфа Гітлера, Беніто Муссоліні, Корнеліу Кодряну etc.

Наводимо її повністю:

— «формування однорідно-соціалістичного уряду, відповідального перед всіма демократіями народів Росії»;

— «передача усіх поміщицьких, монастирських та церковних земель до Установчих зборів в завідування земельних комітетів»;

— «встановлення державної та крайової власті над продукцією та поділом»;

— «передача в завідування крайових органів власті найважніших галузей промислу»;

— «оподаткування великого капіталу і майна та конфіската військових прибутків на користь окремих країв і цілої держави»;

— «признання за усіма націями права на нічим не обмежене самови­значення»;

— «скликання до кожного краю, який того домагається, національно-крайових суверенних Установчих зборів»;

— «передача всієї власті на Україні в руки Української Центральної Ради і її Генерального секретаріату, складеного на основі статуту Центральної Ради 16 липня сього року»[191];

— «проголошення недійсними таємних дипломатичних договорів»;

— «негайне скасування смертної кари»;

— «прийняття рішучих кроків до заключення миру, для чого негайно звернутись з предложенням (представленієм) до союзників про відкриття мирних переговорів»;

— «розпуск Державної Думи і Державної Ради»;

— «скликання Установчих зборів в назначений строк, без дальшої проволоки»[192].

Аналізувати це з точки зору права або конкретних наслідків, які мала спроба імплементації цих настанов у поточну реальність, зайвої потреби немає. Зазначимо лише, що перші 10 пунктів цієї програми «ухвалено» з подачі українських есерів Грушевського та Ковалевського, три останні — «об’єднаного» єврейського робітничого соціаліста Мойше Гутмана.

Чекати відкриття Демократичної наради та/або відповідної санкції законного уряду не стали. Уже 11 вересня генсеки констатували принципову згоду якогось добродія Черниша очолити нелегально створене сек­ретарство торгу й промисловості та вирішили заснувати секретарство «в справах продовольчих», 12 вересня дебатували кандидатуру керівника секретаріату праці, наступного дня вирішили явочним порядком розширити Тимчасову інструкцію з метою «більш активного характеру діяльності Секретаріату» та для «поширення його діяльності в порівнянні з тими межами, які зазначено в нинішній інструкції для нього». Заразом затребували у петроградського уряду, «щоб Секретаріатові було надано право реквізиції», та дали «дозвіл одкрити їй музичну школу в Києві» такій собі Надії Берестковій[193].

А чому б і ні?

«З’їзд народів» — націонал-соціалістична альтернатива Установчим зборам

«Матеріали з’їзду народів. Загальні враження» меланхолійно повідом­ляють: «На перший день з’їзду зібралось всього 50 делегатів. Прибули представники білорусів, латишів, естів, литвинів, кримських татар, грузинів, донських козаків (які, до слова, були станом, а не народом. — Д. Я.) і євреїв. Від багатьох інших народів (але яких саме, завбачливо не вказано. — Д. Я.) надійшли телеграми, що їхні представники їдуть на з’їзд». До 14 вересня доїхало ще хіба 34 особи[194] — ото і все представництво від населення 130-мільйонної держави.

«З’їзд народів». Карикатура 1917 р. Джерело: https://www.radiosvoboda.org/a/28751692.html

Принаймні деякі відомості з цього повідомлення про подію, яка розпочалася 8 вересня, не є правдивими. Як з’ясували укладачі збірки документів УЦР, серед делегатів були не стільки представники «народів», яких невідомо хто, коли, де і на підставі якого закону обирав, скільки представники таких екзотичних організацій, як Петроградська козача рада, Козачий союз Південно-Західного фронту та інших козачих об’єднань, представниці Кримського мусульманського комітету, Кримсько-татарської учительської спілки, а також члени єврейських, польських, російських націонал-соціалістичних партій[195].

Делегатів явно не вистачало, і, прочекавши дві з половиною години, організатори були змушені відкрити захід. Зробив це Грушевський повідомленням про те, що скликати «З’їзд народів» вирішив ще у квітні «Націо­нальний український з’їзд», доручивши проведення цієї величної справи УЦР. Але Рада, мовляв, «не дуже квапилась скликати його, сподіваючись, що за цю справу візьметься якась інша установа або національна організація»[196].

Вступна промова класика української історичної науки містила три принципові пункти. Перший: «Київ здавна був вогнищем федеративної ідеї». Другий: УЦР «вдалося вже зав’язати зносини з демократичними частинами других націй на Україні на основі власне федерації»[197]. Обидва були радше пропагандистським кліше, спрямованим насамперед до «делегатів», прибулих із-поза меж «України», тобто до людей, м’яко кажучи, мало обізнаних з тутешніми реаліями. Нарешті, третє послання, озвучене головою УЦР 10 вересня «як представником української народності», звучало так: «Україна не йде через федерацію до самостійності, бо державна незалежність лежить не перед нами, а за нами»[198] (виділено нами. — Д. Я.).

Констатація

Отже, якщо погодитися з тим фактом, що голова УЦР таки був «представником української народності», то з цього можна зробити логічний висновок: всі попередні та подальші дії УЦР, спрямовані на відрив 9 південно-західних губерній від Російської республіки та створення незалежної держави «української народності», принаймні ніколи ніяким органом (навіть квазіпредставницьким типу «З’їзду народів») ніколи не розглядалися і не санкціонувалися.

Отже, були неправовими, незаконними, нелегітимними, а коли прямо сказати — зрадницькими. Отже, всі незгодні з таким курсом мали всі правові, законні та легітимні підстави зі зброєю в руках чинити опір такому курсові. Що вони і робили впродовж наступних трьох років — аж до евакуації решток Білої армії з Криму, а Дієвої армії УНР — з території сучасної України.

«З’їзд народів» (продовження)

Але повернімося до «Матеріалів роботи з’їзду народів». На нашу думку, захід виразно розпадається на декілька смислових частин. Перша — доповідь видатного українського інтелектуала, співзасновника «Української громади» в Петрограді, представника УЦР при Тимчасовому уряді, голови його Комісії з вироблення проекту перетворення Росії у федеративну державу Максима Славинського (м).

М. Славинський (1868—1945 рр.). Суспільне надбання

Офіційна позиція загальноросійського уряду була сформульована ним в таких тезах:

— «новий лад в Росії уже оповіщено республіканським. Установчі збори, безсумнівно, підтвердять це»;

— Київ є столицею фактично автономної