Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

— Добре, — кажу я. Думки мені млином крутило, і єдине, про шо я була цілком певна, — це то, шо той пиріг із джонспортської пекарні звучить найдоречніше з усього. Перший раз за місяць я була дійсно голодна — хоч шось дало то, шо я виговорилась.

Віра дойшла до дверей і обернулася подивитися на мене.

— Я тебе не шкодую, Долорес, — сказала вона. — Ти мені не сказала, що, коли вийшла за нього, була вагітною, і ти й не мусила. Навіть така йолопка в математиці, як я, знає, скільки буде два плюс два. Скільки тоді було вже, три місяці?

— Шість тижнів, — сказала я. Голос знов став один лиш шепіт. — Селена троха раніше пішла.

Вона кивнула.

— І що робить традиційна дівчинка з острова, як дізнається, що із зальотом уже нічого не вдієш? Очевидну річ, звісно… Але ті, хто скоро жениться, часто довго каються, як ти, мабуть, відкрила для себе. Зле тільки, що твоя святенницька мама тебе в тому не просвітила, а лише навчила, що в кожної бульбини якесь серце та калатає, або думати головою, як треба рятувати ноги. Але я тобі одну річ скажу, Долорес: якщо просто виплакуватимеш очі у фартух, це не допоможе тобі врятувати доньчину непорочність, коли той старий смердючий козел дійсно хоче її відібрати, та й гроші твоїх дітей не врятує, коли він дійсно збирається їх витратити. Але деколи в чоловіків, особливо питущих, справді трапляються нещасні випадки. Вони падають зі сходів, посковзуються у ванні, а ще деколи в них ламаються гальма й вони врізаються своїми «бехами» в дуби, поспішаючи додому з квартир своїх коханок в Арлінґтон-Гайтс.

На тім вона й пішла і закрила за собою двері. Я постелила ліжко, і поки то робила, то думала про то, шо вона сказала… про то, шо як у кепського чоловіка стається кепський випадок, то деколи також може бути з того шось велике. Я зачала видіти то, шо було просто в мене під носом весь час, — я би то ввиділа й скоріше, якби не літала думками в сліпій паніці, як горобець по стриху.

Поки ми доїли пиріг і я провела її нагору на денний сон, то з питанням «Можу чи не можу?» я вже чітко розібралася. Я хтіла збутися Джо, хтіла, шоби діти назад дістали свої гроші, а найбільше я хтіла, шоби він заплатив за всьо, шо причинив нам… особливо Селені. Якшо скурвий син попаде в нещасний випадок — правильний нещасний ­випадок, — всьо то і збудеться. Гроші, які я не могла ді­стати, поки він живий, підуть мені в руки, як він умре. Може, він і зміг непримітно забрати гроші, але непримітно виписати мене із заповіту він би ніколи не вдав. Питання було не в мозках, — то, шо він узагалі потягнув гроші, показало мені, шо він троха хитріший, ніж я собі думала, — а в тім, як вони в нього фуричили. Я в принципі певна, шо десь там у глибині Джо Сент-Джордж і не думав, шо взагалі колись умре.

А та як я його жінка, всьо вернеться мені.

Коли я в той день пішла з Соснини, дощ уже перестав, і додому я йшла дуже неспішно. Я ше й наполовину не пройшла, як зачала собі думати про стару криницю за дровітнею.

Як вернулася, то в хаті я була сама — хлопці десь бавилися, а Селена пішла й лишила записку, шо вона до місіс Деверо, помогти тій із пранням… Вона в ті дні прала всі простині готелю «На гавані», знаєте. Я поняття не мала, де Джо, та мені байдуже було. Важливо то, шо його ваговоза не було, а та як там глушник тримався на добрім слові, то якби він вертався, я би вчула.

Десь хвилину я постояла, дивилася на Селенину записку. То цікаво, як є всіляка дрібнота, шо нарешті підбиває людину до якогось рішення, — від «певно» й «напевно» до «точно», так сказати. Навіть тепер не знаю, чи дійсно я запланувала вбити Джо, як у той день вернулася від Віри Донован. Перевірити криницю то я хтіла, та, але то могла бути просто бавленка, як ото діти бавляться у «Вдавачку». Якби Селена не лишила ту записку, я би, може, ніколи того й не зробила… і шо на шо би не вийшло, Енді, але Селена не має ніколи того знати.

У записці було шось таке: «Мамо, я пішла з Сінді Бебкок до місіс Деверо, помогти їй із пранням для готелю. Там на свята на вихідні приїхало більше людей, ніж вони чекали, а ти сама знаєш, як у неї з артритом. Бідна бабця так говорила, як подзвонила, ніби чуть уже розум не стратила. Я вернуся й поможу тобі з вечерею. Цілую-люблю, Сел».

Я знала, шо як Селена вернеться, у неї в кишені буде п’ять-сім долярів, не більше, але тішитися буде як слон від тих грошей. Та вона би була рада, навіть якби місіс Деверо чи Сінді знов покликали, а якби їй запропонували роботу в готелі покоївкою на пів ставки на друге літо, Селена би, певно, вмовляла мене дозволити. Бо гроші — то є гроші, а в ті часи на острові торги туда-сюда були найпоширенішим способом життя, а фінанси — тяжко здобутим товаром. Місіс Деверо і подзвонила би потому знов, і радісно писала би характеристику Селени для готелю, якби та її попросила, бо Селена була добра мала робітниця, яка не боялася гнути спину чи руки мастити.

Інакшими словами, вона була точно як я, коли мені було стілько років, і подивіться, шо з мене вийшло — просто ше одна відьма-прибиральниця, шо ходить зігнута в три погибелі і тримає в аптечці порошки від спини. Селена в тім ніц такого не виділа, але їй лиш-но п’ятна­дцять стукнуло, а в п’ятнадцять дівки толком не знають, шо то в них перед очима, навіть як воно в них під самим носом. Я читала й перечитувала ту записку, і подумала, та до сраки — не має вийти з неї друга я, шо в тридцять п’ять вже стара зачовгана баба. Не буде з неї такої, навіть як мені прийдеться вмерти, аби від того встерегти її. Але знаєш шо, Енді? Я не думала, шо всьо зайде аж так далеко. Я думала, може, Джо просто дасть дуба десь коло нас.

Я поклала її записку назад на стіл, защепила собі плащ і взула ґумаки. Потому пішла за хату й стала коло великої білої брили, де ми з Селеною сиділи тогди, як я їй сказала, шо може вже не боятися Джо, шо він пообіцяв її не чіпати. Дощ перестав, але я ше чула, як вода капає десь глибоко в ожиннику за хатою, і виділа, як краплі звисають із голого гілля. Вони виглядали, як діамантові кульчики-краплі Віри Донован, але не такі великі.

Та ділянка була десь із половину акра, і як я зайшла всередину, то дуже втішилася, шо вбрала плащ і високі ґумаки. То, шо воно мокре було, — то пів біди, але колючки просто вбивали.