Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"

Вона всміхається й кидає погляд на мене, опускаючи кришку.

— Один із бонусів того, щоб бути улюбленицею вчительки.

Сміюся. Добре сказано.

Тепло майданчика перед басейном приголомшує мене, коли ми відчиняємо двері, і мій сміх розноситься у відкритому просторі. У кімнаті темно, якщо не зважати на підсвітку в басейні, що яскраво сяє у водних брижах. Ми роззуваємось і сідаємо на край. Спочатку вода холоднувата, попри жар у кімнаті, але поступово нагрівається в міру того, як ми бовтаємо ногами.

Між нами встановлюється зручна тиша, і я озираюся на Стеллу з відстані довжини кия.

— Як гадаєш, що станеться, коли ми помремо?

Вона хитає головою, всміхаючись.

— Не та розмова для першого побачення.

Я сміюся, знизуючи плечима.

— Та ну, Стелло. Ми смертельно хворі. Бути не може, щоб ти про це не думала.

— Ну, це є в моєму списку завдань.

Авжеж.

Вона дивиться вниз, у воду, описуючи кола стопами.

— Є в мене одна улюблена теорія, яка стверджує, що для того, щоб зрозуміти смерть, треба поглянути на народження.

Говорячи, вона грається зі стрічкою у волоссі.

— Отже, доки ми в утробі, ми живемо тим життям, так? І гадки не маємо, що наша наступна форма існування — лише за дюйм від нас.

Вона знизує плечима й дивиться на мене.

— Може, смерть така сама. Може, це просто наступне життя. За дюйм від нас.

Наступне життя лише за дюйм від нас. Я хмурюсь, обмірковуючи це.

— Отже, якщо початок — смерть і смерть також кінець, що ж тоді справжній початок?

Вона підіймає на мене густі брови, не в захваті від моєї загадки.

— Ну, гаразд, докторе Сьюз. Тепер ти ділися тим, що думаєш.

Я знизую плечима й відкидаюся назад.

— Це глибокий сон, крихітко. Остаточний спокій. Вимикання. Все, кінець.

Вона хитає головою.

— Бути не може. Неможливо, щоб Еббі просто «вимкнулася». Я відмовляюся в це вірити.

Я мовчки спостерігаю за нею, бажаючи спитати те, що крутиться в мене на язику, відколи я дізнався про смерть Еббі.

— Що сталося? — питаю я. — З Еббі?

Її ноги припиняють кружляти у воді, що й далі вирує навколо її литок. Однак вона каже мені:

— Пірнала зі скелі в Аризоні й невдало увійшла у воду. Зламала шию й потонула. Кажуть, не відчула жодного болю, — з тривожним обличчям Стелла зазирає мені в очі. — Звідки їм знати, Вілле? Звідки знати, чи було їй боляче? Коли мені бувало боляче, вона завжди опинялася поряд, а мене поряд із нею не було.

Хитаю головою. Мушу опиратися всім своїм інстинктам, що закликають потягтися до неї та взяти за руку. Я не знаю, що відповісти. Це просто неможливо знати. Вона знову дивиться на воду застиглими очима, думками далеко звідси — на вершині скелі в Аризоні.

— Я мала бути там. Але захворіла, як зі мною завжди буває.

Вона повільно, з зусиллям видихає. Незмигні очі зосереджені в одній точці на дні басейну.

— Я постійно собі це уявляю. Хочу знати, що вона відчувала й думала. А оскільки знати не можу, вона ніколи не припиняє помирати для мене. Я бачу це знов і знов.

Хитаю головою, торкаючись її ноги києм. Вона кліпає очима, озираючись на мене, і її погляд прояснюється.

— Стелло, якби ти там була, ти все одно б не знала.

— Але вона померла сама, Вілле, — каже Стелла, і з цим не посперечаєшся.

— Але ж ми всі помираємо самі, хіба не так? Ті, кого ми любимо, не підуть з нами.

Я думаю про Гоуп і Джейсона. А потім про мою матір. Гадаю, чи буде вона більш засмучена втратити мене, чи програти хворобі.

Стелла кружляє ногами у воді.

— Як гадаєш, потонути боляче? Це страшно?

Я знизую плечима.

— Саме так ми й помремо, хіба ні? Ми тонемо. Просто без води. Наші власні рідини зроблять усю брудну роботу.

Краєм ока я бачу, як її трусить, і дивлюся на неї.

— Я гадав, ти не боїшся померти?

Вона шумно зітхає, сердито дивиться на мене.

— Я боюся не бути мертвою. А самого процесу вмирання. Ти знаєш, на що це схоже?

Коли я мовчу, вона продовжує:

— Ти цього зовсім не боїшся?

Стримую свій звичний потяг зіронізувати. Хочу бути щирим із нею.

— Я думаю про той останній подих. Як ковтаю повітря. Втягую, втягую — і нічого. Думаю, як надриваються й горять мої грудні м’язи, геть безпомічні. Жодного повітря. Нічого. Просто темрява.

Дивлюся на воду, що хвилюється навколо моїх ніг, і знайома картина детально проступає в уяві, осідаючи десь у глибині живота. Здригаюся, знизую плечима та всміхаюся їй.

— Але ж, слухай, це лише в понеділки! Решту днів я про це не думаю.

Вона тягнеться до мене, і я знаю, що вона хоче взяти мене за руку. Знаю, бо сам хочу взяти за руку її. Моє серце сповільнюється, і я бачу, як вона завмирає на півдорозі, згортаючи пальці в долоню та опускаючи руку.

Її погляд зустрічається з моїм, сповнений розуміння. Їй відомий цей страх. Але потім вона всміхається мені тією ж усмішкою, і я згадую, що попри все ми тут.

Завдяки їй.

Я глибоко, з зусиллям вдихаю, милуючись тим, як відблиск басейну грає на її ключиці, шиї та плечах.

— Боже, яка ти гарна. І смілива, — кажу я. — Це просто злочин, що я не можу тебе торкнутися.

Я підіймаю кий, понад усе бажаючи, щоб то був мій палець на її шкірі. М’яко проводжу кінчиком угору по її руці, через гострий кут плеча, повільно ведучи до шиї. Вона здригається під моїм «дотиком», не зводячи з мене очей, і її щоки заливає слабкий рум’янець, коли кий повзе вгору.

— Твоє волосся, — кажу я, торкаючись там, де воно спадає їй на плечі. — Твоя шия, — кажу.

Лампи в басейні висвітлюють її шкіру.

— Твої губи, — кажу я, відчуваючи небезпечну силу тяжіння між нами, що так і підбурює поцілувати її.

Вона відводить очі, раптом засоромившись.

— Того дня, коли ми познайомились, я збрехала. У мене не було сексу.

Вона різко вдихає, торкаючись свого боку, доки говорить.

— Я не хочу, щоб мене хтось бачив. Шрами. Трубку. Немає