Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

Перший шар м’якої чистої тканини, другий. За кілька хвилин плече вже було повністю перев’язане і зафіксоване. А біль з пекучого перетворився на ниючий і глухий.

Ярослав слабко видихнув. Відкрив очі, які він, виявляється, закрив на час екзекуції. І одразу вперився у шмат брудного смердючого ганчір’я, підсунутого йому майже до носа.

– Дивись, якого кольору стала твоя стара пов’язка, – завершив Улас. – Дивно не те, що в тебе плече боліло, а те, що ти намагався з таким викрасти автівку. Ще й за кермо сісти.

Ярослав промовчав, оговтуючись від неприємної процедури.

– Гаразд. Зараз дістану ще води. Вип’єш знеболююче і антибіотик. Твоя дівчина його придбала, але бачу, що ти його так і не випив.

«Бо ідіот», – самокритично оцінив проступок. Забув чи не встиг? Це вже не грало ролі. Він мав результат.

– У мене зараження?

– Ти при тямі, рухаєшся і тобі вистачає сил сперечатись зі мною. Жару наче нема. Житимеш, – погляд Уласа знов став зосередженим. – То розкажеш, як дійшов до життя такого, Олег?

Запропонована пляшка води виявилась вкрай доречною. Можна було і трохи перевести подих. І відтягти відповідь.

«Не впізнав, – втішна новина чи ні? Ярослав не був певний хоче він чи ні, аби його випадкові знайомі дізнались його справжнє ім’я та статус. Він не хотів брехати. – Але як пояснити правду?»

– Романа хіба не встигла про все розповісти? – чергова, але вже в’яла спроба уникнути розмови.

– Щось розказала, – протягнув Улас в очікуванні.

«Що ж. Тоді продовжимо розпочате, – балакучість Олега раптом стала при нагоді. Княжич про свого слугу знав майже все і в деталях. – Невже я більше ніколи не почую його?»

– Веселий – прізвисько, яке отримав у сиротинці. Народився десь під Києвом. З шести років виховувався при княжому дворі. Це така маловідома традиція, коли дітей-сиріт беруть на утримання – забезпечують побут, освіту, надають рекомендації. Якщо повезе, можна почати працювати ще зі старшої школи, – зараз Ярослав не був певний, що то було везінням для Олега. – Служба безпеки нас особливо любить, бо ми фактично ж ростемо під їх наглядом, – замовк, пригадавши день, коли Костянтин представив йому Олега. За пів години спілкування хлопчисько зумів практично вивести голову служби безпеки з себе. Тільки за одне це Ярослав був радий прийняти його. – Я з п’ятнадцяти прислужував княжичу Ярославу.

– А не замалий для цього? – посміхнулись у відповідь. – З п’ятнадцяти, і до самого княжича.

– Для подай-принеси? Це ніби листівки на вулиці роздавати. Єдина відмінність – в знанні етикету. Але цьому нас навчали окремо і посилено.

Ярослав знав цю кухню і без розповідей Олега. Як княжич, він неодноразово відвідував таких вихованців, допомагаючи їм адаптуватись чи просто розважатись поза учбовим часом. Ці діти лишались без можливості усиновлення, але отримували престижну освіту та неабиякі зв’язки на майбутнє. Саме з них набирали найближчу до княжої родини челядь, секретарів та охорону. В них вкладали неабиякі гроші, отримуючи натомість чималі дивіденди – лояльність, закладена з дитинства, контрольованість і надійність.

– Тобто ти в нас особистий слуга княжича Київської Русі? – через деякий час перепитав Улас. За роздумами чоловік встиг запакувати аптечку і тепер сидів поруч на траві, розглядаючи поодинокі хмарини.

Ярослав прикро посміхнувся.

Подальша розповідь Олега стосувалась вже суто подій останнього дня. Поїздка на виставку Світ Гри із замовленням на сувеніри від княжича, випадкове зіткнення з Романою. «Ні, вона мені не дівчина!» прозвучало зі справжнім жахом. Спроба повернутись у готель. І зрадливий напад тих, хто мав захищати.

Логічна, хоч і дивна історія, яка звучала щиро. Але залишала по собі осад неприємної недомовленості. Якийсь дрібний момент, неважливий для загального змісту, але суттєвий для Уласа, що ніяк не давав спокою. І відповідь ніби була поруч, але вхопитись за неї ніяк не вдавалось.

«Чи краще навіть не намагатись розібратись? – він і без того вже був у добрячій халепі. – Одна справа втрутитись у місцеві сутички, навіть бандитські. І інша – в справи державні. Тут ніякі суди не захистять». – Які люди і служби могли бути в цьому задіяні? І скільки з них вже знали про його, Уласа, існування?

– То ми вже за містом? – Олег огледівся. Тепер, після того як йому очистили та наново перев’язали поранення, дали знеболююче і води, він виглядав набагато здоровіше. Принаймні не так походив на змарнілого зомбі, радше – на щойно піднятого.

– Так. На виїзді справді зупиняли, Романа цього до речі боялась найбільше. Перевіряли документи. З моїми все гаразд, а вас я представив своїми неповнолітніми кузенами, яких возив на виставку коміксів. – Пояснив додатково: – Костюми ж, браслети. До цього часу ви обидва ще й поснули, тож хлопці вирішили не прискіпуватись і пустити нас далі.

Чи зміг би він таке утнути, якби ще тоді знав правду? Між тим Олег ніби видихнув із полегшенням.

– Дякую.

– Хотів би сказати, що нема за що.

– Якщо виберемось, – хлопець важко підвівся, – я зможу віддячити.

– Що не може не радувати, – пробурмотів у відповідь Улас, відкидаючи черговий сумнів щодо історії Олега. Не давала вона йому спокою, але й чіплятись наче поки не було до чого. – То зараз тримаємо шлях на Київ?

– Так. Але спершу нам треба змінити одяг. І хоча б трохи замаскуватись. Ми привертаємо надто багато уваги, – хлопчина задумливо вилупився на старенький Fiat. – Це типова автівка, можливо, їм ще не відомі номерні знаки і нам вдасться безперешкодно дістатись кордону губернії. Однак патрулі поки краще оминати. І потрібен зв’язок, – додав тихіше, одначе так само твердо. – Поблизу мають бути міста чи села, тобі доведеться придбати для нас нове вбрання. І потрібна їжа.

Владні нотки, що прозвучали в голосі хлопчини, трохи приголомшили. І наступне звернення Улас видав виключно через них. Ну і через весь антураж, що все ще висів на них.