Читати книгу - "Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз"

— Ага. І тато. Так що… вибач, — вона розвела руками.

— Так, а… я заслужив на твій номер телефону? — я знову дістав свій мобільний.

Меліса спочатку довго дивилась на нього, ніби вагалася і я вже вирішив, що таки залишусь ні з чим. Але вона все ж взяла його та набрала потрібні цифри, подзвонивши сама собі, щоб відразу ж отримати і мій номер. В той момент я почувався по-дурному щасливим. Я захотів ще раз поцілувати її на прощання, але не встиг, бо вона швидко пішла. 
Додому я повернувся просто наче на крилах. Але глянув на себе в дзеркало і зрозумів, що ну геть не подобається мені такий стиль. І не впевнений, що зміг би одягатись так постійно. Тому перевдягнувшись, вирішив, що цей набір одягу буде знову чекати якогось дуже особливого моменту. Наступний день я звісно ж провів у клубі. Перевіряв нових барменів на те, як швидко вони працюють і їхня повільність мене дратувала. Займався оновленням покриття для столів та ще всілякими побутовими дрібницями, які насправді саме в моєму клубі приносили мені задоволення. Потім хотів спуститись в підвал, щоб і там все оглянути, але мені повідомили, що прийшла Діана. 

— Що ти тут робиш? — я абсолютно байдуже спитав. Сьогодні вона була вже в іншій сукні, яка не так яскраво приховувала б живіт.

— Тобі мама дзвонила, так? — її вигляд був трохи пригніченим.

— Так, — я важко видихнув, — але я з нею практично не розмовляв. Бо цю істерику слухати просто неможливо.

— Іншого я і не чекала. Хоча в очі вона мені говорила, як це чудово. Але потім я почула, що вона сварилась з татом через це. То ж вирішила, що і тобі вона теж уже про все сказала.

— Діано… у тебе все добре? — я вирішив спитати, — ти виглядаєш втомленою. 

— Знаєш, коли тебе нудить зранку до вечора, то щастям це не назвеш, — сестра сумно посміхнулась і поклала руки на свій живіт. Діана була досить тендітною, то ж він у неї виглядав уже дуже великим.

— А коли ти будеш народжувати? — сам не знаю, чому мені стало це цікавим.

— Ще не скоро, не хвилюйся. Ще маю час, щоб вигадати, як мені жити далі.

— Але хто ж батько, а? Чому ти не хочеш сказати? Чи може навіть не знаєш? — я засміявся.

— Захаре Вікторовичу, я…— сестра не встигла нічого мені відповісти, тому що нас перебив Євген.

— Що таке? — я дивився на нього трохи розлючено, бо ненавиджу, коли хтось встрягає у мої розмови.

— Це…тут, ось. Накладні по алкоголю. Що ми купили, а що ні. І скільки залишилось…

— Так, добре. Тільки це що так терміново? Не міг почекати? — я нахмурився, але Євген здавався мені дуже дивним.

— Просто я думав, що… вам буде це цікаво, що це важливо.

— Ні, мене це абсолютно не цікавить, Євгене. Можеш йти.

Він нічого не відповів, лише кивнув. І глянув на мене, а потім затримав трохи довший погляд на Діані та все ж пішов. Сестра стояла непорушно, ніби нічого не помітила чи може для неї це не було дивним.

— Що? — вона сіпнула головою, коли я вивчав її обличчя.

— І давно це? — я вказав пальцем в бік, де зник Євген.

— Що? — Діана знизила плечима.

— Давно мій помічник так губиться, коли бачить тебе?

— Захаре, яке мені діло до нього? Своїх проблем вистачає.

— Ти ще щось хотіла? Бо я маю поїхати додому по деякі документи? Тебе підвезти?

— Ні, я своєю машиною. Тим більше, зараз їду до лікаря.

— Ненавиджу лікарні, — буркнув я і ми розійшлись. 

Вдома я дратувався ще сильніше, бо не міг знайти потрібну мені папку. Кабінет у мене був крихітний, але здавалося, наче це чорна діра. І врешті, коли я знайшов те, що шукав, то швидко попрямував до виходу. Але як тільки відчинив двері, то переді мною стояв якийсь чоловік у строгому сірому костюмі та в окулярах. Спочатку я трохи напружився, бо може це податкова чи хтось серйозніше, то ж навіть не знав, що думати.

— Добрий день, — привітався першим чоловік.

— Добрий, — я впевнено відповів.

— Ви Захар Ливонів?

— Так. А ви хто? В чому власне справа?

— Чи ви знаєте Інну Мельник?

— Знаю. Вона…вона моя колишня дружина.

— Ага, отже все правильно, — він кинув погляд у якісь свої записи, — мені дуже шкода вам це казати, але нещодавно вона загинула в автомобільній катастрофі.

— Що? — я широко відкрив очі і був справді вражений. Серце чомусь забилось сильніше і відразу перед очима зʼявився її образ. — А чому я не знав цього раніше?

— Вибачте, але там…там все було просто… — чоловік скривився, — її батьки не хотіли нікого повідомляти. Їх можна зрозуміти.

— Так… мені дуже шкода. Проте дякую, що сказали мені. Якось навідаю її могилу, — я вже розігнався, щоб піти геть, але чоловік зупинив мене.

— Зачекайте, але я тут не задля того, щоб просто сказати вам про це. Я з соціальної служби.

— Для чого мені соціальна служба? — я розвернувся, бо мені це справді стало цікаво.

— Пані Інна мала дитину. І вона вказала, що батьком є ви. І в заповіті вказано, що в разі чого, дитина повинна жити з вами.