Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

«Моєму молодшому синові Ансельмові… залишаю дві повних упряжі для мулів з умовою, що цю упряж вживе… Ансельм для одних відвідин моєї могили. В іншому разі ця упряж має стати і залишитись частиною… моєї власності, описаної вище.

Родичеві моєї дружини Гренбі Доджеві залишаю… один долар готівкою на купівлю псалтиря чи псалтирів на знак моєї вдячності за харчі і притулок моєму синові Вірджінієві, відколи… Вірджіній пішов з-під мого даху».

Такий був заповіт. І ми позирали й наслухали, аби почути й побачити, що казатиме і робитиме молодий Анс. Та не чули й не бачили нічого. І ми назирали, аби побачити, що робитиме Вірджіній. А той не робив нічого. Чи ми не знали, що він робив, що думав. Але такий уже був Вірджіній. Бо тоді однаково вже було по всьому. Все, що йому треба було робити, — чекати, поки суддя Дьюкінфілд затвердить заповіт; тоді Вірджіній міг віддати Ансові його частку, — якби той забажав. Тут ми розділились. «У них з Ансом не було ніколи жодних чвар», — говорив дехто. «У Вірджінія ні з ким ніколи не було жодних чвар», — заперечували інші. «Як по цьому судити, то він мав би поділитися тою фермою з кожним в окрузі». — «Але ж то Вірджіній хотів був сплатити Ансів штраф», — говорили перші. «І не хто ж, як Вірджіній, став на бік батька, коли молодий Анс хотів розділити землю», — товкли своєї ті інші.

Тим-то ми чекали, і приглядались. Тепер ми приглядались до судді Дьюкінфілда; цілу ту справу наче хто раптом просіяв крізь решето йому в долоні; так, наче він засів, мов який бог, над глузливим сміхом того старого, що й під землею не хотів помирати, і над цими двома непримиренними братами, що п'ятнадцять років були просто мертві один для одного.

Тільки ми вважали, що цим останнім вибриком старий Анс перестарався; що вибором судді Дьюкінфілда власна лють старого підважила його замір, бо в судді Дьюкінфілдові, на нашу думку, старий Анс якраз обрав з-поміж нас людину достатньої порядності, й честі, і здорового глузду — того роду порядності й честі, яким ніколи було заплутатись і зневіритись у собі від надто великої юридичної вченості. Сам факт, що затвердження досить-таки простого документа, здавалось, розтяглося в нього занадто довго, був для нас лише зайвим доказом, що суддя Дьюкінфілд якраз та людина серед нас, для котрої знання законів — то лише половина правосуддя, а друга половина — непоспіх та віра в себе і в господа бога.

Отож законом встановлений термін наближався, і ми все стежили за суддею Дьюкінфілдом, як він проходив щодня судовим подвір’ям з дому на роботу і назад. Рухався він розмірено й неквапно: вдівець за шістдесят років, ставний, сивоголовий, він тримався прямо й гідно, як казали негри, «мов з дошкою за спиною». На суддю його призначено сімнадцять років тому; він мав небагато юридичних знань і чимало твердого здорового глузду; і ось уже тринадцять років ніхто не виступав його супротивником на перевиборах; і навіть ті, кого, бувало, вкрай дратував його вигляд лагідної та привітної поблажливості, як доходило до діла, голосували за нього з якоюсь дитячою певністю й довірою. Тож ми терпляче стежили за ним, знаючи, що як він остаточно вчинить, то й буде справедливо, не тому, що це він так учинив, а тому, що він не дозволив би ні собі, ні кому іншому вчинити якось не по правді. І ось кожного ранку ми бачили, як він перетинав Майдан точно в десять хвилин по восьмій і простував до суду, куди точно за десять хвилин до нього, з тою годинниковою акуратністю, з якою блок-сигнал сповіщає про прибуття поїзда, прибував негр-швейцар, щоб відкрити на день установу. Суддя заходив до свого кабінету, а негр влаштовувався на скрученому дротом луб’яному кріслі у вимощеному плитами коридорі, що відділяв кабінет від власне судової зали, де й просиджував цілісінький день, куняючи, і так усі сімнадцять років. Потім о п’ятій пополудні негр прокидався і входив до кабінету, мабуть, будити і суддю, який досить прожив уже на світі, аби знати, що труднощі в усякому ділі — це вигадки тих нерозважних теоретиків, які не мають жодного власного діла; а потім ми спостерігали, як вони знов перетинають Майдан, один за другим футів через п’ятнадцять, і простують додому, дивлячись тільки перед себе, тримаючись так прямо, що обидва сурдути, пошиті тим самим кравцем як на суддю, спадали з двох пар плечей рівними, ніби дощаними площинами, без натяку на талію чи стегна.

Аж одного дня по обіді, одразу по п’ятій, раптом через Майдан у бік суду ринув люд. Інші, бачивши