Читати книгу - "Барва чарів"

— Не зовсім зрозуміло, — озвався він із тремтінням у голосі, — чи можна приймати виклик від представника…

— Можна, можна, — проскреготів безтілесний голос Ґрейхи. — Це вказує на розсудливість. Та не тягни ж, як на цілий день.

— Я викликаю вас на бій, — сказав Грун не зводячи очей з братів. — Обох відразу.

Ліо!рт і Ліартес перезирнулися.

— Ти битимешся з нами двома одночасно? — перепитав Ліартес, високий та жилавий чоловік із довгим чорним волоссям.

— Ага.

— То ж збіса нерівні шанси, хіба ні?

— Ага. На мене одного вас двох треба.

Ліо!рт насупився:

— Ах ти ж, варваре нахабний…

— Ну, все, — прогарчав Грун. — Я тебе зараз…

Відун виставив свою руку зі синіми жилами, щоб угамувати його.

— Не можна битися на Бійні, — сказав він і замовк, обмірковуючи суть сказаного.

— Ну, ви розумієте, про що я, — врешті вимовив він і додав: — Оскільки викликаною стороною є мої пани Ліо!рт і Ліартес, то вони мають право вибору зброї.

— Дракони, — ураз відповіли вони.

Лісса пирхнула.

— Драконів можна застосовувати для нападу, отже, вони — зброя, — упевнено мовив Ліо!рт. — Якщо не погоджуєшся, то можемо побитися.

— Та, — сказав його брат, киваючи до Груна.

Відун відчув, як у його груди вперся примарний палець.

— Чого стоїш роззявившись? — озвався могильний голос Ґрейхи. — Дій уже, та хутчіше.

Грун відступив на крок і трусонув головою.

— О, ні, — сказав він. — Одного разу було досить. Я скорше вмру, ніж буду битися на такій тварюці.

— Тоді вмри, — якомога лагідніше промовив відун.

Ліо!рт і Ліартес уже крокували морогом туди, де чекали слуги з їхніми верховими тваринами. Грун обернувся до Лісси. Вона стенула плечима.

— Мені що, навіть меча не дадуть? — жалібно спитав він. — Ножа бодай?

— Ні, — відповіла вона. — Я цього не чекала.

Раптом Лісса наче якось поменшала, уся її зухвалість де й поділася.

— Пробач.

— «Пробач?»

— Так, пробач.

— Та, я чув, що ти ніби сказала: «Пробач.»

— Не дивися на мене так! Я можу науявляти тобі найкращого верхового дракона.

— НІ!

Відун вишмаркався в хустинку, мить потримав у простягнутій руці той клаптик шовку, а тоді впустив його долі.

Ураз бухнули крила, що Грун аж перекрутився.

Ліо!ртовий дракон уже був у повітрі і кружляв навпроти них. Коли він спустився над самий моріг, з його пащі вихопилася хвиля полум’я, що пропалила на траві чорну смугу й покотилася аж до Груна.

Останньої миті варвар відштовхнув Ліссу й, кидаючись убік від небезпеки, відчув на руці шалений біль від вогню. Він перекотився по землі і знову скочив на ноги, нестямно шукаючи очима другого дракона. Той надлетів з іншого боку і Грун, не встигнувши й подумати, підстрибнув на місці, щоб не попектися. Та дракон, пролітаючи повз, махнув хвостом і зацідив йому по чолі. Грун підвівся й потрусив головою, щоби минули зірочки в очах. Укрита пухирцями спина нила від болю.

Ліо!рт зайшов на друге коло, але цього разу повільніше, зваживши на неочікувану спритність здорованя. Порівнявшись із землею, він побачив, що варвар просто стоїть, опустивши руки й важко дихаючи. Легка ціль. Після різкого нальоту дракона Ліо!рт обернув голову, очікуючи побачити дуже велику вуглину. Однак не побачив нічого. Збентежено повернувся назад.

Грун показався сам: підтягуючись однією рукою по драконячому лускатому плечі, а другою гасячи вогонь у своєму волоссі. Ліо!рт сягнув по кинджал, але біль ще більше загострив і так зазвичай чудові рефлекси варвара. Удар з лівої наче молотком опустився по зап’ясті драконника, через що кинджал полетів на землю, а другий удар уцілив прямо в підборіддя.

Дракон, який ніс на собі тягар із двох чоловіків, летів усього за кілька метрів від трави. І на щастя, бо щойно Ліо!рт зомлів, дракон перестав існувати. Лісса чимдуж побігла моріжком до Груна й допомогла йому зіп’ястися на ноги. Він залупав до неї очима:

— Що сталося? Що сталося? — ледь обертаючи язиком промовив Грун.

— Це було просто неймовірно, — відповіла вона. — Оте твоє сальто в повітрі й усе решта.

— Ага, але що сталося?

— То трохи важко пояснити…

Грун поглянув у небо. Ліартес, вочевидь обачніший за свого брата, кружляв над ними у височині.

— Ну, маєш близько десяти секунд, щоби спробувати пояснити.

— Дракони…

— Ну?

— Вони уявні.

— Тобто як і ці уявні опіки на моїй руці?

— Так. Ні! — різко захитала вона головою. — Я обов’язково потім тобі все розповім!

— Добре. Якщо вдасться знайти доброго ворожбита, — прогарчав Грун. Він поглядав на Ліартеса, який почав знижуватися із широким розмахом.

— Тільки послухай. Коли брат непритомний, його дракон не може існувати, бо інакше ніяк не зможе потрапити в цей…

— Тікай! — крикнув Грун. Він відштовхнув її від себе й кинувся пластом на землю, а поряд шугонув дракон Ліартеса, залишивши на траві черговий рубець із димом.

Доки звір набирав висоту до наступної атаки, Грун поспіхом піднявся і щодуху погнав у ліс на краю арени. То був радше негустий гайок, щось трохи більше за широкий та розрослий живопліт, але там принаймні не зміг би пролетіти жоден дракон.

Ніхто того робити й не намагався. Ліартес посадив свого літуна за кілька кроків звідти й недбало спустився з нього. Дракон склав крила й устромив свою голову поміж зелені віти, а його господар тим часом сперся на дерево й почав щось немелодійно насвистувати.

— Я можу тебе звідси викурити, — небавом промовив Ліартес.

З кущів анічичирк.

— Може, ти в отому падубі?

Кущ падуба зараз же спалахнув кулею вогню.

— Я точно бачу якийсь рух серед отієї папороті.

З папороті вмить стало саме ріщя й білий попіл.

— Ти ж просто відтягуєш неминуче, варваре. Можеш уже здаватися. Я спалив багато людей, то аніскілечки не боляче, — сказав Ліартес, поглядаючи обабіч по кущах.

Дракон просувався далі ліском і спопеляв кожен підозрілий кущ чи скупчення папоротей. Ліартес дістав меч і став чекати.

Грун зістрибнув з дерева й одразу перейшов на біг. Позаду нього заревів дракон і, розвертаючись, почав проламувати кущі, але той біг-біг без упину, зосередивши погляд на Ліартесі та