Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

XI. Глід на Кладовищі невинних

Вернувшись до своїх покоїв, Маргарита марно силкувалась угадати, які слова Катерина де Медічі сказала потихеньку Карлу IX, і що саме враз припинило страшну нараду про життя і смерть Генріха Наварського, яка відбувалась між ними в ту хвилину.

Частину вранішнього часу вона присвятила піклуванню про Ла Моля, другу частину — розгадуванню загадки, яку розум її відмовлявся розв’язати.

Король Наварський лишився в’язнем у Луврі. Переслідування гугенотів набрало небувалої завзятості. Після страшної ночі настав день ще гидотнішої різанини. Дзвони дзвонили вже не на сполох, а виспівували: „Тебе бога хвалим“, і урочисті звуки міді, роздягаючись серед різні та пожеж, лунали при сонячному світі, либонь, ще тужливіше, ніж похоронний дзвін у темряві минулої ночі. І це не все: сталась дивна пригода: глід, що одцвів весною і, як звичайно, в червні місяці втратив своє запашне вбрання, знову розцвівся в цю ніч; католики, вбачаючи в цій пригоді чудо і бажаючи зробити бога своїм спільником і притягти до чуда народ, упорядили процесію з хрестом та корогвами до Кладовища невинних, де зацвів цей глід. Від такого співчуття, виявленого небом до різанини, що йшла тим часом далі, запал убивць подвоївся. І в той час, як у місті, на кожній вулиці, на кожному перехресті, на кожній площі, відбувались повні од-чаю сцени, Лувр став спільною могилою для протестантів, захоплених там в момент сигналу до різні. Живими лишились тільки король Наварський, принц де Конде та Ла Моль.

Маргарита, заспокоївшись щодо Ла Моля, рани якого, як сказала вона ще вчора, були тяжкі, але не смертельні, заклопотана була тільки однією думкою: врятувати життя своєму чоловікові, якому все ще загрожувала небезпека. Звичайно, першим почуттям, що захопило жінку, було цілком законне почуття жалю до людини, що їй вона заприсяглася, як сказав сам беарнець, якщо не в коханні, то принаймні в союзі. Але слідом за цим почуттям інше, не таке чисте почуття з’явилось у серці королеви.

Маргарита була честолюбна, Маргарита була майже певна, що одруження з Генріхом де Бурбоном дає їй королівський престол. Наварра, яку розривали на шматки з одного боку французькі королі, а з другого — іспанські, і, кінець-кінцем, одірвали від неї половину її території, могла б зробитися справжнім королівством з підданими із французьких гугенотів, коли б Генріх де Бурбон здійснив надії на його мужність, виявлювану ним в тих рідких випадках, коли він брався за шпагу. Своїм тонким і освіченим розумом Маргарита все це передбачила і зважила. Втрачаючи Генріха, вона втрачала не тільки мужа, а й трон.

В хвилину, коли вона віддавалась цим міркуванням, вона почула, що хтось постукав у двері потайного коридору; вона здригнулась, бо тільки три особи могли прийти цими дверима: король, королева-мати і герцог д’Алансон. Вона прочинила двері до кабінету, зробила Жільйоні та Ла Молю знак мовчати і пішла відчинити двері.

Увійшов герцог д’Алансон.

Молодий чоловік зник був з учорашнього дня. Була хвилина, коли Маргарита думала просити його заступництва за короля Наварського; але страшна думка зупинила її. Одруження відбулося всупереч його бажанню; Франсуа ненавидів Генріха і лишався нейтральним тільки тому, що Генріх і дружина його, як він був певен, зоставалися чужі одно одному. Найменший знак зацікавлення, виявлений Маргаритою до долі свого чоловіка, міг би, замість того, щоб відвести, наблизити до грудей Генріха Наварського один з трьох кинджалів, які загрожували йому.

Побачивши молодого принца, Маргарита затремтіла ще дужче, ніж тремтіла, коли бачила короля Карла IX або саму королеву-матір. Його зовнішній вигляд нічим не виказував, що в місті або в Луврі відбувається щось особливе; він був одягнений з звичайною елегантністю. Убрання його й білизна дихали пахощами, до яких Карл IX ставився з презирством, але яких завжди уживали він і герцог д’Анжу. Тільки таке досвідчене око, як око Маргарити, могло помітити, що, не зважаючи на більшу, ніж звичайно, блідість і легке тремтіння його рук, гарних та виплеканих, як руки жінки, він ховав у глибині душі радісне почуття.

Він увійшов, як входив звичайно. Він підійшов до сестри поцілувати її. Але Маргарита, замість підставити щоки, як підставляла вона королю та герцогу д’Анжу, нахилилась і підставила чоло.

Герцог д’Алансон зітхнув і торкнувся своїми зблідлими устами її чола.

Потім сів і почав розказувати сестрі про криваві новини минулої ночі: про страшну повільну смерть адмірала; про моментальну смерть Теліньї, що, пробитий кулею, в ту ж мить випустив останній подих. Він зупинявся на кривавих подробицях ночі, говорив про них широко і з замилуванням, з тією любов’ю до крові, яка властива була йому і двом його братам.

Маргарита дала йому говорити.

— Ви прийшли до мене не тільки для того, щоб розповісти мені про все це, — адже так, брате? — спитала Маргарита.

Герцог д’Алансон посміхнувся.

— Ви маєте ще щось сказати мені?

— Ні, — відповів герцог, — я чекаю.

— Чого?

— Чи не казали ви мені, люба Маргарита, — відповів герцог д’Алансон, присуваючи своє крісло до крісла сестри, — що одруження ваше з королем Наварським сталося всупереч вашому бажанню?

— Так, це правда. Я зовсім не знала принца Беарнського, коли мені запропонували його в подружжя.

— А після того, як ви стали знати його, хіба не говорили ви, що не почуваєте до нього ніякої любові?

— Говорила, це правда.

— Чи не гадали ви, що це одруження принесе вам нещастя?

— Любий Франсуа, — сказала Маргарита, — коли