Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тільки одного разу ці наївні голубі дитячі очі сповнилися були жаху і дівчинка щільніше притулилася до матері, закутавшися в лахміття її спідниці.
Це було тоді, коли в наслідок мудрого Уткїнового постачання, вже на п’ятий чи що день не було чого класти в казани полкової кухні, щоб заправити ріденьку, водянисту страву — кулешик, і хтось із обозників підстрелив у кайзеровому лісі з солдатської рушниці струнку, довгоногу кізку. Принесена до кухні, вона ще жила; вивернута кулею з м’ясом лопатка передньої ноги її справляла гнітюче вражіння, коза дивилася на оточення тужливим, передсмертним поглядом сіро-блакитних очей, і дівчинка з голубими очима не могла знести того погляду…
Наш полк десь на перехресті складної системи Мазурських озер зупинився й перестрілювався з ворогом. Ми живемо в кайзеровому маєтку три дні, п’ять, десять. Все йде своїм звичним порядком і, нарешті, серед дня — тривога.
Спочатку зняла ту тривогу, сполошивши мирно настроєний обоз — літня жінка — жовта, хвороблива на вигляд, що ото сновидою блукала поміж обозом та в лісі з маленькою донечкою.
Вона тепер не блукала, а бігала — розпатлана, простоволоса, підбігала до солдатів, пильно вдивлялася їм увічі, від чого багато хто відвертався й занурював очі в землю, а потім гукала божевільно тужливо:
— Панє, де моя Броня?
— Панє, де Броня? Ха-ха-ха!
І сипала божевільним реготом, що від нього комашки поза спиною лоскотати починали. Отак бігала вона від воза до воза, від гуртка до гуртка по двору з годину, а потім несамовитий регіт її чути вже було десь із гущавини лісу.
А над вечір тривогу засурмив горнист. Нам треба було виступати.
І коли вже все було готове, коли треба було з хвилини на хвилину чекати наказу рушати, я забіг до тієї кімнати, де з Боярським та кількома полковими писарями ми прожили безтурботно цих вісім чи десять днів, — забіг подивитися, чи не забули ми чого, поспішаючи.
В кімнаті — на низькому, дерев’яному ліжку, застеленому соломою, на якому ми по черзі спали, якийсь густо зарослий колючою, рудою, брудною бородою обозник, що в нього ззаду огидно блищали засмальцьовані штани, гвалтував худу, хворобливу на вигляд, матір голубоокої дівчинки.
Її жовті, оголені кістляві коліна блиснули перед моїми очима, майнули брудні штани обозника, і я тільки почув:
— Ох, пане, я ж хвора… хі-хі-хі… Ой, хвора, пане… Ха-ха-ха!
І знову той божевільний регіт…
— Пане, де моя Броня? Ой, хвора… ха-ха-ха!..
Я ще недавно поклявся, що не вбиватиму, але в ту мить не зупинився б перед тим, щоб загнати багнета — глибоко-глибоко, по саму цівку, в оті паскудні обозникові штани, але мій карабін туго прив’язаний надворі до «Індіяна», у мене голі руки, а знадвору чути команду вирушати.
— Гаа-а-де, що робиш?! — тільки й гукнув я, і на одну коротку мить бачив, як повернулося до мене заросле колючою рудою бородою, перекривлене звірячою люттю й пристрастю обличчя, і чув те божевільне «хі-хі-хі» старої, хворобливої жінки…
Я з люттю пошпурив у повернуту до мене морду обозника якусь поламану табуретку, чув його несамовитий зойк, і наступної миті вже був коло колони, тяг у руках свого «Індіяна», щоб на найближчому брукованому шляху завести й найменшою скорістю поїхати, поруч із Боярським, трохи поперед обозу.
Обоз рушив, обозу не зупиниш через такий випадок, як там, у кімнаті, і тільки далеко від’їхавши й отямившись, я переказав про все Боярському. Він скривився і тільки спитав:
— А що то за обозник?
Що то за обозник — я не знав.
Так само, як не знав я, і досі не знаю, як не знає й не знатиме ніколи світ, де ділася голубоока дівчинка Броня, що дивилася на дикий воєнний світ такими наївно-здивованими, дитячими очима…
Генерале Брінкен! Генерале Фог! Кайзере Вільгельме! Може ви знаєте — чи не завели маленьку голубооку дівчинку брудні обозники до густого лісу, чи не кричала голубоока дівчинка передсмертним криком:
— Ой, панє, я ж ма-а-ленька!..
Прокляття війні!
ХОМА МЕЛЬНИЧЕНКО ЗАКОЛОВ НІМЦЯ
Як це йому сталося, він і сам не знав…
Уже місяць, як фронт зупинився в Мазурських озерах, і день-у-день одбувається вже не маршова, з довгими переходами, несподіваними наступами й відступами на «заздалегідь підготовані позиції» війна, а одноманітне, тягуче, з дрібними вилазками, незначними атаками на окремих ділянках, систематичне винищування людей — так звана, війна позиційна.
Штаб полку розташувався зовсім близько — за п’ять чи шість кілометрів од окопів — знову в якомусь поміщицькому маєтку, за тридцять кілометрів грунтовно осів штаб корпусу з величезними штабами служби, з добре налагодженою поштою, а надто — з пакунковим відділом.
З мотоциклом робити майже нічого — коли доведеться раз на тиждень з’їздити до обозу другого розряду, що між полковим та корпусним штабами, а ще рідше — до самого корпусного штабу, то то й усе.
Бувають дні, коли здається, що й війна відійшла десь у минуле, що живемо ми просто на мирному стані, випадково тільки потрапивши в трохи незвичне оточення. Щодня з польової корпусної пошти привозять вози пакунків — це далекі родичі надсилають гостинці з дому; почали тут уперше привозити й роздавати колективно зібрані десь у глибокому запіллі, всередині країни, індивідуальні подарунки, що складалися найбільше з торбинок на тютюн, коржиків, часом цукру, шоколаду, з неодмінними листами всередині пакунків — од якихось невідомих жертводавців — найчастіше ображеного долею жіноцтва — дівчат, удовиць, просто «сестриць…»
Вільними днями штабні офіцери влаштовують грища на подвір’ї, боряться, бігають, бавляться, як школярі. Чекаємо миру. Чутки — одна за одну надійніші — принадні чутки повзуть і повзуть — на Різдвяні Свята будемо вдома, найпізніше — на Водохреща…
Але саме перед Різдвяними Святами фронт заворушився. Почалися вперті, настирливі наступи-атаки німецького війська: німецьке військо, як оповідали припадкові полонені, має завдання — піднести кайзерові новорічний подарунок — вигнати росіян зовсім із землі Німецької.
Через те день-у-день клекотить на всьому фронті, через те немає тієї ночі, щоб на всій лінії не відбулося кілька кривавих, страшних атак.
Через те вдень з горища двоповерхового будинку, де отаборилася вся команда зв’язку нашого полку, видно в бінокль, як під самі німецькі окопи часто під’їздять нові та нові ешелони свіжого поповнення, як тут таки, нашвидку вишикувавшись і розсипавшись розстрільною, це свіже поповнення, просто з вагонів, стрімголов кидається в атаку й гине, достоту скошуване нашими кулеметами, рушницями й шрапнелями.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
