Читати книгу - "The Russia Conundrum - Mikhail Khodorkovsky-ua, Mikhail Khodorkovsky-ua"

в таборі ти можеш гуляти скільки завгодно. Сонце, небо, зелень влітку, якої у в’язниці не побачиш, - все це важливо для самопочуття людини. Після року ув’язнення дуже страждаєш від нестачі таких простих речей. І здоров’я, звичайно, підірване: очі, м’язи, імунна система. Людина не створена для тюремної камери: організм протестує.

Через кілька днів після прибуття до табору мене викликали на комісію на чолі з начальником табору і сказали, що мене призначили працювати в швейній майстерні. У мене одразу виникли підозри. Для того, щоб професійно шити, потрібна підготовка. Як тільки я побачив обладнання, я зрозумів, що це пастка. На таких машинах просто неможливо було досягти необхідних виробничих стандартів. Пізніше молоді співробітники в адміністративній частині розповіли мені, що насправді планували влаштувати мене в пекарню, яка вважається безпечною, але їм зателефонували з Москви і сказали перевести мене в швейний цех.

Я написав скаргу - першу з кількох{9} - про те, що у мене поганий зір, і я навмисно провалив іспит на робочому місці, попередивши їх, що якщо вони сфальсифікують результати іспиту, я підніму шум. Моя інженерна освіта дозволила мені виявити стільки порушень техніки безпеки в роботі табірних майстерень, що вони заповнили цілих два аркуші паперу переліком найсерйозніших порушень, які за законом вимагають зупинки виробництва до їх усунення. Я ввічливо віддав цей список начальнику, а через два дні отримав повідомлення: Мене переводять на роботу вантажником.

Незабаром після цього начальник табору запросив мене на “розмову”. Він не сказав цього прямо, але було зрозуміло, що він отримав наказ поводитися зі мною суворо. Простіше кажучи, йому наказали поводитися зі мною “як з брудом”, і здавалося, що він хотів моєї допомоги, щоб показати, що він виконує свою роботу. Він був близький до того, щоб укласти зі мною угоду, але в останню хвилину не зміг змусити себе це зробити, і ми розійшлися з невирішеними питаннями.

Наслідком цього стало те, що мене почали пресувати в тісному карцері, де ліжко опускають зі стіни тільки на ніч. Я відреагував зверненням до суду. Адміністрація була приголомшена, але я добре знав судову систему, і мені призначили слухання прямо в таборі. Голова міського суду оголосив, що збирається приймати свідчення, але табірна адміністрація була готова і мала козир у рукаві. Вони викликали “свідка” з числа ув’язнених, якого вони, очевидно, підготували, щоб висунути проти мене звинувачення, які б відправили мене назад до карцеру на ще довший термін. Але, несподівано, “свідок” не зміг витримати брехні. Він розвернувся і показав на начальника відділу. - Він змусив мене брехати, - сказав він суду. Він дав мені сигарети. Ось вони - можете їх забрати, але я буду говорити правду.

Всі були вражені. Я взяв себе в руки, якраз вчасно, щоб почути, як голова суду сказав начальнику табору: - Скасуйте покарання підсудному! А щодо свідка, то якщо ви його покараєте, то я особисто подам на вас заяву”.{10}

Ось так все і відбувалося з того часу: Мені давали покарання, мене саджали в карцер, я скаржився до суду, і суд скасовував покарання. У проміжках між цим я працював і знайомився з іншими ув’язненими. У нас були неписьменні пастухи з “довколишніх” сіл (тобто всього за 300-400 км) і шахтарі з уранових шахт; були звичайні, законослухняні громадяни і були великі боси з кримінального світу. У нас були нормальні люди, і у нас були повні негідники, молоді хлопці, які ще неповнолітніми були засуджені до десяти років за серійні вбивства і відбували покарання у таборі для дорослих, не розуміючи, що наступне вбивство означатиме для них довічне ув’язнення. Для цих людей просто не існувало жодних обмежень.

Це була дивна суміш, де всі ми перебували в одному казані, загнані в кут тюремною адміністрацією або лідерами злочинних угруповань, які правили бал у таборах. Всіх нас об’єднувало спільне розуміння того, як ми повинні поводитися один з одним, меж прийнятної особистої поведінки, а також гостре усвідомлення взаємозалежності. Справді антисоціальна особистість у таборі була рідкістю, і з нею швидко розбиралася адміністрація або інші в’язні. Методи варіювалися від ув’язнення в спеціально створеному “гетто” до повного “нанесення тяжких тілесних ушкоджень.

Моє становище було певною мірою аномалією. Перший рік тюремне суспільство не могло вписати мене в жодну зі звичних категорій. Критерії для них чіткі: якщо ти співпрацюєш з табірною адміністрацією - ти “червоний”; якщо ти стоїш за себе і страждаєш за це - ти “чорний”; якщо ти працюєш і схиляєш коліна перед кримінальними авторитетами - ти “холоп”; якщо ти відмовляєшся працювати, змушуєш людей звернути увагу на твої погляди і відстоюєш ідею свободи особистості від ярма держави - ти “авторитет”. Що стосується мене, то я працював і взаємодіяв з владою, але я також проводив значно більше часу в карцері, ніж будь-хто інший, і я точно не був “стукачем”; я спілкувався з карними злочинцями, які керували табірним життям, але я ніколи не підлабузнювався до них у жодному разі.

Наприкінці мого перебування в Читі я мав цікаву розмову з одним із них. Він був одним із найповажніших ватажків банди в кримінальній ієрархії, і йому щойно повідомили, що його везуть до страшного Благовєщенського табору, куди таких, як він, везуть, щоб зламати. Він знав, що на нього чекає, і чекав цього з відкритими очима, відстоюючи свій індивідуалістичний світогляд, який я б описав як близький до анархізму дев’ятнадцятого століття. Це була дуже глибока особистість, людина з сильною волею і переконаннями, попри те, що йому ще не було 30 років. Він сказав мені, що в звичайному житті ми з ним, безумовно, були б ворогами, оскільки мої цілі протилежні його, але зараз ми обидва боремося проти несправедливої і деспотичної держави, просто використовуємо для цього різні методи. Я б сказав, що його оцінка в значній мірі підсумувала ставлення до мене в таборі: Я був чужим, але таким, що заслуговує на повагу.

У бараку, де мені виділили місце, в різний час перебувало від 70 до 150 осіб. Більшість залишалися тут недовго - від трьох до шести місяців, до того, як їх переводили. Якщо хтось підходив до мене відкрито і не був покараний, я знав, що це “шпигун” адміністрації, який писав звіти для відділу безпеки; всіх інших відправляли в ізолятор. Таким чином адміністрація табору думала, що може “тримати мене під контролем, - вирішуючи, з ким я можу розмовляти і кому дозволити перебувати в моєму соціальному колі.

У квітні 2006