Читати книгу - "Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук"

царем нагорі й «поганими» (антиукраїнськими, антиреформаторськими) чиновниками внизу. Проте вона теж великою мірою недооцінює амбівалентного характеру правлячої еліти, котра сама є частиною зрусифікованого-совєтизованого населення, причому зрусифікованою навіть більше, ніж пересічний громадянин - з огляду на кар'єрні вимоги совєтських часів. У кожному разі, ця еліта аж ніяк не почуває якоїсь внутрішньої потреби в «українізації» і, взагалі, не сповідує по-справжньому жодної ідеології, крім, зрозуміло, ідеології особистого збагачення. У принципі, ця еліта може брати собі на озброєння будь-яку ідеологію - але лише тою мірою, якою їй це потрібно для збереження влади і власності. Націоналізм в Україні не здатен принести еліті жодної вигоди, оскільки є підозрілою, здискредитованою, непопулярною ідеологією - таким собі «віруванням меншини», за дотепним спостереженням Ендрю Вілсона. Тому правляча посткомуністична номенклатура намагається всіляко дистанціюватися від «націоналізму» (хоч і фліртує подеколи з «націоналістами»); її головною зброєю, опорою і надією є «вірування більшини», тобто - амбівалентність, політична роздвоєність і розгубленість зрусифікованого-совєтизованого населення. «Націоналізація» цього населення, перетворення його на свідомих громадян України була б для номенклатури таким самим актом політичного самогубства, як і ліквідація колгоспного феодалізму.

Ні Кравчук, ні Кучма, ні будь-хто інший із цієї компанії ніколи не підуть на самогубне знищення власної соціальної бази. Ніхто з них не був і не буде «українським Мілошевичем» - не тому, що мають іншу ментальність, а тому що мають цілком інше населення, яке потребує цілком інших засобів маніпуляції. Попри різні тактичні хитрощі й риторичні нюанси, всі ці лідери відчайдушно імітуватимуть «центристську» лінію (що насправді є всього лише евфемізмом, котрий приховує відсутність будь-якої лінії взагалі, крім, зрозуміло, приватної). Не маючи, по суті, жодної позитивної програми, жодної конструктивної візії майбутнього, вони пропонуватимуть себе суспільству на роль «найменшого зла» - роль таких собі гарантів «поганого миру», що, як відомо, завжди кращий від «доброї війни». В Галичині вони переконуватимуть «свідомих українців», що, за всіх своїх вад, є їхньою останньою надією, рятівником неньки-України від червоного реваншу зі сходу та чергового поневолення імперією. На Донбасі вони пояснюватимуть «завзятим советам», що, знову ж таки, за всієї своєї недосконалості («а де взяти кращих?!» - невідпорний аргумент номенклатурної пропаганди), вони все-таки забезпечують їм сякий-такий мир і не дають остаточно утвердитися «бандерам із Западної» разом із їхніми польсько-німецько-американсько-жидо-масонськими хазяями.

Як наслідок - Україна не має і, судячи з усього, ще довго не матиме жодної конструктивної, послідовної, чітко артикульованої політики - ні в культурі, ні в економіці, ні в дерравному будівництві, ні в міжнародних відносинах, ні в будь-чому іншому. Правляча еліта ніколи не скаже, яке вона суспільство будує, - не тільки тому, що не знає сама (їй цього й не треба), але також тому, що не хоче, щоб це знали інші: тотальна заплутаність, здезорієнтованість, розгубленість населення є головним джерелом її влади, запорукою дальшого паразитичного існування. По суті, єдина виразна стратегія, яку здійснює ця еліта, - це стратегія самозбереження і з-дня-на-день виживання. Вона не потребує програм і принципів, навпаки - програми й принципи можуть лише зашкодити в політиці, що здійснюється переважно під килимом, під столом, за лаштунками - на основі особистих угод і групових контрактів, за законами радше кримінального, ніж політичного світу. («Свідомі українці», як і «запеклі совєти», подеколи добиваються для себе певних концесій, з огляду на свою електоральну впливовість, проте головними гравцями в українській політиці є не вони, а різноманітні регіональні, галузеві та мафійні клани.)

Безумовно, всяка держава є в певному сенсі «націоналізаційною» за самою своєю природою, - незалежно від того, яка династія, власна чи чужоземна, нею урядує. Проте «націоналізація» аж ніяк не тотожна «нативізації»: приклад сусідньої Білорусі (не будемо тут згадувати Мексику та інші заморські краї) доволі наочно показує, що «націоналізація» цілком може означати подальшу русифікацію та совєтизацію - з неминучим дальшим пригнобленням тубільної мови та культури. В Україні ситуація дещо складніша: тут поки що жодна з двох протилежних тенденцій не взяла гору - ані дальша русифікація-совєтизація, як у Білорусі, ані нативізація-вестернізація, як у Прибалтиці.

Хоч Кетрін Ваннер і не вживає жорсткого терміна «холодна громадянська війна», вона досить влучно характеризує помічені у суспільстві «суперечності й тертя» як боротьбу за «перерозподіл влади». Навіть більше, з деяких розмов з україномовними українцями на сході в неї виникає загалом слушне враження, що ці люди «мовби перебувають в облозі, мовби ведуть якусь надзвичайно важливу, вирішальну битву». «Я звернувся до спонсорів, - розповідає їй уже згадуваний директор приватної школи, - а вони кажуть: «Пощо вам культура? Краще впровадьте заняття з бізнесу чи комерції. І чому саме українська культура? її нема! Вона мертва, як латина!» І тоді мені довелось їм пояснювати, що коли євреї відновили Ізраїль, іврит був іще мертвішим, ніж латина. Але вони захотіли мати власну мову - й домоглися свого. А наша українська мова - жива! Ми відновили українську державу, а ви ховаєте українську мову! Це наша трагедія».

У Харкові Кетрін Ваннер зафіксувала один епізод, який чи не найкраще характеризує суть української влади, а відтак і держави. Помітивши пізно вночі на центральній площі чергових міліціонерів біля комерційних кіосків, вона простодушно вирішила, що це влада охороняє торгівців від злодіїв чи, можливо, рекетирів. Таке припущення викликало в її приятеля-харків'янина несамовитий регіт: «Міліція охороняє тут пам'ятник Леніну! А щодо кіосків, то це їхня власна проблема - домовлятися з рекетирами».

Гротескну амбівалентність української квазідержави деякі теоретики інтерпретують як вияв такого собі постмодерного, постколоніального плюралізму, котрий інклюзивним чином інтегрує, здавалося б, несумісні, ексклюзивні історико-культурні наративи й тим самим сприяє примиренню ідеологічно розколотого суспільства. На жаль, ця дотепна інтелектуальна гіпотеза має так само мало спільного з українською дійсністю, як і сам плюралізм - з еклектицизмом. Плюралізм передбачає наявність певного суспільного діалогу, певних агентів та інституцій, механізмів, через які цей діалог здійснюється. Український еклектицизм ґрунтується не на розмаїтті поглядів і можливості їхнього вільного вияву, а на ідеологічній плутанині (зокрема в голові кожного окремого індивіда) та на тому, що ніхто нікого не слухає, не розуміє і, тим більше, не прагне якось узгодити власну позицію з іншими.

У принципі, таке атомізоване, спантеличене, здеградоване суспільство може існувати в подібному стані як завгодно довго, без так званого «соціального вибуху», яким нас однаково нергійно лякають і доброзичливці, і злостивці. І їхні балачки про «вибух» чи (інші «страхи на ляхи») нове «возз'єднання з Росією» тільки ховають, наче густа димова завіса, реальну політику наших еліт і реальний напрямок нашого розвитку: повільне сповзання у третій світ і втрату