Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

– Магічна арена, – сказав Злат.

– Правильно. Уся ця зала – суцільна магічна арена. У чому суть? В тому, що ви тут практично безсмертні. Тобто, арена не вбереже вас від гибелі шляхом удушення чи якщо хтось пронесе сюди справжній артефакт або знаряддя вбивства. Але погляньте на цю зброю, – вказав на стелажі. – Вона несправжня. Вона створена магічною ареною. Ви візьмете її в руки і відчуєте вагу, можете порізати пальця. Але щойно арена оновиться чи ви покинете її, палець знову буде цілим.

«Нічого собі», – думала я.

– Магічні арени були створені для тренувань, для забезпечення максимальної безпеки. Адже раніше після подібних занять постійно були травми, траплялись нещасні випадки, навіть летальні. Тепер такого немає, – вів Криштоф Довбень. – Використовуючи зброю, створену магічною ареною, ви не можете завдати комусь шкоди. Але всі ваші відчуття будуть реальні: біль, поранення, кровотеча, навіть смерть. Ви відчуєте, як воно – помирати. А помиратимете ви тут неодноразово. На це й заточена магічна арена: навчити вас боронитись, витримувати біль, діяти пораненим, створити максимально реальні умови.

Криштоф Довбень змовкнув. Обвів нас поглядом, посміхнувся.

– Але до чого я це все? Гадаю, найкращою демонстрацією майстер-класу буде двобій. З кимось із вас.

Група перезирнулась.

– Можливо, хтось хоче стати проти Власта? – спитав викладач.

Я глибоко вдихнула: знала ж наперед.

– Ейворі Сніжна! – вигукнув пан Криштоф. – Ставай, будеш за м’ясо. Будь-яка зброя до твоїх послуг.

Я рушила до стелажів. Можливо, всі очікували, що я обходитиму їх повільно, придивлятимусь до кожного варіанту, обдумуватиму, що обрати. Але ні: я рвучко пройшла до кінця, навіть не дивлячись на зброю. Ще здалеку примітила пару кинджалів.

Криштоф Довбень вигнув брови.

– Кинджали? Проти меча? Цікавий вибір, нічого не скажеш.

Кілька студентів пустили смішки. Я не звернула на них уваги і стала навпроти суперника. Власт справді справляв враження: високий, могутній, сповнений сили та впевненості. Він глянув на мене насмішкувато і жалісливо. Куди мені проти нього – найкращого мечника академії?

– Зараз я гепну об цей гонг, і двобій розпочнеться, – мовив Криштоф Довбень.

Власт прийняв бойову стійку, зручніше перехопив меч. Видно, він сотні разів перемагав супротивника, його майстерності не було рівних. Він дивився на мене, як на шестирічне дівча.

Що ж, я занесла кинджали. Якщо він передбачить мій фокус, то в мене нема шансів. А як ні, то ні. Тоді буде весело.

– Готуйсь, – попередив викладач. – Вперед! – ударив у гонг.

Власт навіть рухнутись не встиг: мій кинджал розітнув йому груди. Нема мені рівних у метанні ножів. А він, схоже, нечасто бачив метальників і заледве чекав цього від мене. Сіпнувся, похрип, впустив меч – і гепнув на землю. Я навіть перелякалась, такими реальними були ефекти! Та кинджал в його грудях випарувався і знову з’явився на стелажі.

Я обернулась до групи. Леле, якщо я так не люблю, щоб на мене витріщались, то чому я постійно створюю приводи? Криштоф Довбень просто занімів. Тоді скривився і фиркнув:

– Власте, чому коли ти б’єшся з десятиголовою гідрою, твої рефлекси працюють, а коли ти бачиш перед собою дівчинку – їх ніби зовсім нема? Ти їх силою відімкнув чи як? Це ж як постаратися треба!

Власт, похитуючись, встав і витріщився собі на груди. Видно, давно не помирав.

– Я тобі кажу, Власте, – не вгавав Криштоф Довбень. – Дівчата – це ще гірше, ніж гідри. Ніколи, нізащо, ні за яких обставин не втрачай пильності, якщо поруч дівчата! Гарні очі, миле личко – це тільки ілюзія, подекуди буквально. А всередині сидить монстр.

Я слухала і розуміла, що мені подобається цей викладач. Завжди говорить, що думає, тому можна не боятись брехні. Не вдарить ззаду, бо цінує чоловічу честь. Його напади прямі та відкриті, а я таких не боюсь.

– Другий раунд! – скомандував Криштоф Довбень.

Цього варто було очікувати. Я зітхнула й пішла за другим кинджалом. Тепер помирати доведеться мені. Думаю, я навіть намагатись не буду. Атрік завжди мене вчив: не показуй ворогу всіх своїх вмінь. Метанням похвалилась – і досить. Відточені навички бою на кинджалах викличуть зайві підозри.

– Готуйсь, – буркнув викладач.

Ударив гонг. Я тільки для годиться метнула кинджал. Власт ухилився від нього з легкістю: рефлекси підказали, де й коли пролетить ніж. А далі мечник рвонув до мене, наче барс. Я сахнулася вбік, та й тут рефлекси підказали йому. Мій кволий удар від відбив завиграшки. Леза зіткнулися, скрипнули. Власт по інерції відштовхнув мене: я впала ниць. Але підхопилась і знову спробувала вдарити – це щоб не казали, що я не боролась.

Його меч розсік мені живіт. Я зойкнула і впала, в очах потемніло… Святі небеса! Оце так – помирати? Від шаленого болю зникли всі думки. Померти – і швидше, щоб так не страждати.

– Всі бачили? – долинув голос Криштофа Довбня.

Я розплющила очі й побачила над собою його задоволене обличчя.

– Взагалі-то з таким пораненням ще можна протягнути одну-дві хвилини, раптом встигне цілитель. Ти зарано кинулась помирати, в реальності так не роби.