Читати книгу - "Морт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Морт дивився, як її губи мовчки рухаються й усвідомив, що він також рахує пошепки.
— Три, чотири…
Щось глухо гупнуло, почувся притишений зойк і запала тиша.
— Як гадаєш, ти його вбила? — запитав Морт трохи згодом.
— Де, тут? І взагалі я щось не почула від тебе кращої ідеї.
— Ну, так… Але він усе-таки літня людина.
— Ні, не літня, — відрізала Ізабелл, лізучи драбиною вниз.
— Дві тисячі років не жарти.
— Шістдесят сім і крапка.
— У книжках сказано…
— Казала вже, час тут не діє. Тут несправжній час. Ти мене слухаєш взагалі, хлопче?
— Морте, — виправив Морт.
— І припини мені на пальці ставати, я швидше не можу.
— Пробач.
— І не будь таким боягузом. Ти хоч уявляєш, як тут нудно?
— Мабуть, ні, — сказав Морт і зі щирою надією в голосі додав: — Про нудьгу я чув, та якось не випадало спробувати.
— Жахлива штука.
— Коли вже на те, хвилювання теж не мед.
— Будь-що краще за все це.
Знизу почувся стогін і потік проклять.
Ізабелл придивилася до мороку.
— Очевидно, прокльонні м’язи я йому не пошкодила, — сказала вона. — Гадаю, такі слова мені чути не пасує. Це шкідливо для моралі.
Альберт сидів на підлозі під стелажем, бурмотів і розтирав забиту руку.
— Не варто здіймати стільки шуму, — сухо сказала Ізабелл. — Нічого вам не зробилося, батько тут такого не дозволяє.
— Нащо було так зі мною? — стогнав Альберт. — Я нікому не хотів зашкодити.
— Ви нас хотіли скинути з драбини, — сказав Морт, допомагаючи старому підвестися. — Я про це прочитав. Дивно, що ви до магії не вдалися.
Альберт розлючено витріщився на нього.
— То ви дізналися, чи не так? — тихо сказав він. — Ох і щастячко ж для вас. Не маєте ви права винюхувати.
Він насилу підвівся, скинув із себе Мортові руки й покульгав до виходу між мовчазних полиць.
— Ні, заждіть, — сказав Морт, — нам ваша допомога потрібна!
— Ах, ну звісно, — кинув Альберт через плече. — Це ж так розумно! Гадаєте, можна піти понишпорити, порозвідувати про чуже життя, а потім прийти й вимагати допомоги.
— Я просто хотів дізнатися, чи ви — це справді ви, — пояснював на ходу Морт.
— Я це я. І так в усіх.
— Але якщо ви не допоможете, станеться дещо страшне! Є одна принцеса, і вона…
— Страшне трапляється весь час, хлопче…
— Морте…
— … І не варто сподіватися, що я чимось тут зараджу.
— Але ж ви були наймогутнішим!
Альберт спинився на хвильку, але не озирнувся.
— Був наймогутнішим, був. І не намагайтеся мене улестити. Я неулещуваний.
— Та навіть пам’ятники вам ставили, — сказав Морт, намагаючись не позіхати.
— Тоді люди дурніші, ніж я вважав. — Альберт дійшов до сходів, що вели до бібліотеки, піднявся ними й зупинився, світло від свічок позаду окреслювало його постать.
— Тобто ви не допоможете? Навіть коли могли б?
— Ви подивіться на нього! — гаркнув Альберт. — Немає сенсу достукуватися до мого доброго нутра крізь оцей-от панцир, тим паче, що нутро в мене теж броньове нівроку.
Він так протупотів бібліотечною підлогою, ніби вона йому завинила, й грюкнув дверима.
— Отакої, — сказав Морт розгублено.
— А чого ти хотів? — різко спитала Ізабелл. — Йому давно вже начхати на всіх, крім батька.
— Та мені здалося, що він допоміг би, якби я мав змогу пояснити докладніше, — сказав Морт і похнюпився. Енергійність, яка тримала його на ногах дотепер, випарувалася, і голова зробилася ніби свинцева. — Ти знаєш, що він був славетним магом?
— Це ні про що не каже, чарівники необов’язково приємні й добрі. Не варто лізти до чарівників, читала я колись, бо відмови ранять. — Ізабелл підступила до Морта ближче й трохи заклопотано заглянула йому в очі. — Вигляд у тебе, ніби у вчорашньої їжі.
— Все гразд, — нерозбірливо пробурмотів Морт, важко ступаючи сходами, що вели до шурхотливих бібліотечних стелажів.
— Не все. Тобі б виспатися добре, хлопче.
— Мрт, — пробурмотів Морт.
Він відчув, як Ізабелл вклала його руку собі на плече. Стіни поволі пливли повз нього й навіть звуки власного голосу здавалися йому далекими, а ще він потай від самого себе мріяв, як вляжеться на рівній кам’яній підлозі просто зараз і спатиме довіку.
Скоро повернеться Смерть, казав він собі, відчуваючи, як його слухняне тіло напівведуть — напівнесуть коридорами.
Немає ради на все це, треба зізнатися Смерті. Не така вже він злюща скелетина. Треба просто добрати слова й усе пояснити. А тоді можна було б нарешті заспокоїтися й поспа…
— На якій посаді дотепер працювали?
— ПЕРЕПРОШУЮ?
— Чим заробляли на життя? — запитав худенький юнак за конторкою.
Особа в чорному плащі невпевнено посовалася.
— Я ДОПРАВЛЯВ ДУШІ В КРАЩИЙ СВІТ. БУВ КІНЦЕМ УСІХ СПОДІВАНЬ. ОСТАННІМ АРГУМЕНТОМ. УБИВЦЕЮ, КОТРОГО НЕ СПИНИТИ Й ВІД ЯКОГО НЕ СХОВАТИСЯ.
— Так, ясно, ясно, але які навички ви засвоїли?
Смерть замислився.
— ГАДАЮ, ЗДОБУВ ПЕВНИЙ ДОСВІД КОРИСТУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМ РЕМАНЕНТОМ, — невпевнено запропонував він зрештою.
Юнак несхвально похитав головою.
— НІ?
— Це місто, пане… — він опустив погляд на папери і вкотре почувся незручно, бо не міг прочитати ім’я. — Пане… Пане… Із полями в нас тут не дуже.
Він поклав ручку й так усміхнувся, ніби вчився цього за підручником.
Анк-Морпорк недостатньо розвинуте місто, щоби мати біржу праці. Робота в людей з’являлася, коли батьки їх прилаштовували до своєї справи, або завдяки вродженим талантам, або по знайомству. Однак попит на обслугу таки був, тож коли торгівля в місті вибухово зросла, худенький юнак на ім’я пан Ліона Кібл винайшов фах агента з працевлаштування і саме в цю мить усвідомлював, який цей фах непростий.
— Шановний пане, — він глянув у записник, — пане. У місто весь час приїздять нові люди, бо тут — тільки на їхню думку, на жаль, — більше грошей. Даруйте на слові, та мені здається, що у вашому житті зараз невдалий період. Припускаю, що ви, мабуть, надали б перевагу чомусь витонченішому, аніж, — він знов глянув у записник і насупився, — «щось приємне з котами чи квітами».
— ПЕРЕПРОШУЮ, АЛЕ Я ВІДЧУВ, ЩО НАСТАВ ЧАС ЩОСЬ МІНЯТИ.
— На музичних інструментах граєте?
— НІ.
— Теслярство?
— НЕ ЗНАЮ, НІКОЛИ НЕ ПРОБУВАВ. — Смерть дивився на свої ноги, і йому ставало дуже соромно за себе.
Кібл посовав папери по столу й зітхнув.
— Я ВМІЮ ХОДИТИ КРІЗЬ СТІНИ, — озвався Смерть, бо відчув, що розмова зайшла в глухий кут.
Кібл аж засвітився.
— Ви не могли б продемонструвати? Це може бути цінна навичка.
— ГАРАЗД.
Смерть відсунув стілець, упевнено підійшов до найближчої стіни.
— АЙ.
Кібл уважно спостерігав.
— То показуйте, не соромтеся, — сказав він.
— ЕМ. СКАЖІТЬ, А ЦЕ ЗВИЧАЙНА СТІНА?
— Підозрюю, так. Я не фахівець.
— ЗДАЄТЬСЯ, У МЕНЕ З НЕЮ ПЕВНІ ТРУДНОЩІ.
— Це очевидно так.
— ЯК ЗВЕТЬСЯ ТЕ ВІДЧУТТЯ, КОЛИ ПОЧУВАЄШСЯ КРИХІТНИМ, І СТАЄ ДУЖЕ ГАРЯЧЕ?
Кібл крутив у руках олівець.
— Як пігмей?
— НА «П» ПОЧИНАЄТЬСЯ.
— Приниження?
— Так, — сказав Смерть, — ТОБТО, ТАК.
— Наскільки можу судити, у вас немає жодної корисної навички чи таланту. Ви про викладання не думали?
Смертине обличчя застигло у жахній гримасі. Звісно, воно завжди було таким, однак цього разу відображало почуття свого господаря.
— Тут така штука, — сказав Кібл доброзичливо, поклавши олівець і склавши долоні, — що нечасто, вкрай нечасто випадає мені шукати роботу для… Як ви це назвали?
— АНТРОПОМОРФНЕ УОСОБЛЕННЯ.
— О, так. А що це таке, до речі?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морт», після закриття браузера.