Читати книгу - "Есміна. Некромантка для слідчого , Юлія Богута"

Гаряча кава обпікала долоні. Сьогодні  Вайленс накрила напрочуд холодна температура, від якої не рятувало навіть стаціонарне опалення. Тому доводилось частіше бігати на перший поверх, щоб випити чогось зігріваючого та ароматного. До кінця робочого дня залишалося кілька годин, але деякі нахабні паразити в рожевих костюмах, дозволяли собі вже одягнути верхній одяг і йти на вихід зі слідчого відділу.

— Ти куди, Джері? — здивовано запитала, побачивши його при параді. Вичищена куртка, гарно причесане волосся і навіть парфумами надухався! Для злочинців так не стараються.

— У мене сьогодні побачення з однією красунею. Вона працює в цирку — стріляє по пляшкам, які кидає асистент! — захоплено розповідав Джері, поки я повільно заплющувала очі від злості. — Ти б її бачила! Така міткість! Така пристрасть у всіх її рухах! А очі! Очі то якого розміру!

— Певно великого, раз ти сходинки своєю слюною залив, — пробуркотіла. — Лоріан хоч знає, що ти раніше тікаєш?

— Та знає. Він там вже закінчує з допитом свідка в справі Пея Волша. Так що сам чудово впорається і без мене, — чоловік підтягнувся, витер "пилюку" з речей і помахав мені рукою. — Ти теж не сиди довго. Нам за це ніхто не доплачує, Фіалко.

— Не буду...

Дивлячись на спину цього нахаби, я чомусь подумала, що він мав рацію. Нам дійсно ніхто не платив більше грошей за те, що ми допізна працювали. По великому рахунку, нічого не зміниться, якщо я піду трохи раніше. Але... Попри вказівки здорового глузду, мої ноги повели мене сходинками прямо до кімнати допиту.

Це був невеличкий кабінет з дзеркальною стіною, через який я могла бачити свідка та слухати все так, щоб мене з того боку ніхто не міг побачити. Не знаю, навіщо я прийшла до нього. Можливо мені хотілося послухати щось нове по справі Волша, а можливо, мені хотілося подивитися на Лоріана, якого я не бачила з самого ранку.

Сівши на край столу, я увімкнула звук та стала попивати каву, спостерігаючи за  на Лоріаном Рейном. Попри їдку рожеву кофту, на нього хотілося дивитися знову і знову. На гострі вилиці, на м'які губи, котрі ніжно цілували мене ще зовсім нещодавно, та зрештою на смарагдові яскраві очі. Що він знайшов у мені?

— Пей втратив останній мозок, раз вирішив безкоштовно віддати тому хлопчині їжу,  — розповідав свідок, поки я роздивлялася своє нещастя. Ніби відчуваючи мій погляд, Лоріан повернув очі в мій бік та затримався на хвилину, перш ніж знову повернутися до роботи. Невже він бачив мене? — Добре, що хоч отямився, коли я йому по голові стукнув!  Взяв з собою палку та побіг доганяти студента.

— Студента? — запитав Лоріан, знову переводячи очі на дзеркало. — Чому ви вирішили, що він студент?

— Так на його сумці був герб місцевої академії, — знизав плечима торговець. — Певно за навчання заплатив, а на їжу не залишилось грошей. Ви б його бачили! Бліде, худе, білі коси розпатлані, ще й гудів щось під носом! Може й закляття якесь накласти хотів?

— Бліде і худе, кажете...? — загрозливо протягнув Лоріан та дістав з папки якусь фотокартку. — Він?

— Точно він! А що, вже знайшли? Я так і знав, що то він вбивця Пея! Смертю від нього тхнуло! — заломив пальці Джаспер    Вулф.

— Якою ще смертю...? — повільно протягнув Лоріан, подаючись ближче до свідка та спираючись ліктями на стіл.

— Не знаю, як вам це пояснити. Ви ж не перевертень...

— Якось вже поясніть.

Мій погляд зачепився за фотокартку на столі, змушуючи майже увіткнутися в захисне скло. Це був той самий хлопчина, що допоміг відвести в лікарню дружину Рейнальда. Той самий, про якого розповідала міс Броукволш, що його батько важко працював, щоб прогодувати свою сім'ю. Що там вона ще згадувала...? Напівкровка. Університет. Мати сирена, батько перевертень. Картинка нарешті стала складатися.

Пальці рефлекторно полізли в кишеню і дістали телефон. Натиснувши кілька кнопок, я стала нервово слухати гудки.

— Міс Броукволш? Це Есміна Саунд, — почала, коли виклик прийняли. — Пам'ятаєте, ви розповідали про  сусідського хлопчину, за яким приглядали іноді?

— Так, а що сталося...? — підозріло протягнула бабуся. — Він щось натворив?

— Ви не знаєте, він ще в Академії? — проігнорувала питання. — Ви його бачили сьогодні?

— Кайл на підробітку...його нещодавно взяли в цирк дресирувальником.

— Як "в цирк"...? — аж стрепенулася. У Вайленсі працював зараз лише один цирк. Той самий, де вбили Алена Нейла і куди поїхав на побачення Джері. — Міс Броукволш, ні в якому разі не відкривайте йому двері, якщо Сноу повернеться додому.

— Що це значить? — знервовано питала бабця. — Це що, він мого котика...?

— В нас є серйозні підстави для підозри. Тому побережіть себе, добре? Мені час іти, — мовила, скидаючи виклик та викидаючи стаканчик у смітник. За моєю спиною тихо заскрипіли двері.

— Значить мені не здалося, — почувся голос за моєю спиною. Повернувшись на звук, я побачила як Лоріан схрестив руки на грудях та сперся на дверну раму. — Ти все чула?

— Більшу частину розмови. Вбивця Кайл Сноу. Йому тепер світить магічне висушення...

— Спершу його треба знайти та допитати. Біс його знає, де носить цього хлопчину, — спокійний голос Лоріана викликав сміх. — Що?

— Я не біс, але знаю. Він зараз в цирку працює. Тому самому, куди Джері повів свою нову фурію на побачення, — якось сумно протягнула, роблячи кроки до виходу. — Нам треба туди їхати, поки він ще не вбив когось.

— Есміно...? — тихо прошепотів Рейн за моєю спиною. Я потягнулася до ручки, щоб відчинити двері, але тихий голос знову заговорив над моїм вухом, змушуючи завмерти. — Я сумував за тобою сьогодні.

Теплі долоні повільно обійняли мене зі спини, притискаючи до себе. Щось невблаганно стиснулося всередині, змушуючи всі відчуття загостритись. По шкірі пронеслась хвиля фіолетової магії та застигла на кінчиках волосся, в яке увіткнув свої губи Лоріан. Стало на диво спокійно, ніби мені не вистачало цього весь день.

— Сходиш зі мною на побачення? — м'які  губи ледь помітно торкнулися скроні, цілуючи замерзлу шкіру. — Обіцяю смачну їжу, солодку каву та відвезти тебе додому, аби ти гарно поспала.