Читати книгу - "Зламані янголи"

Психохірурги стверджують, що вві сні ми вірніші своєму істинному «я», ніж у будь-якій іншій ситуації, включно з оргазмом і моментом смерті. Можливо, саме тому в реальному світі ми часто поводимося так безглуздо.

Звісно, це уможливлює швидку психооцінку.

Секвенсер снів, поєднаний у серці ШІ «Мандрейк» з необхідними параметрами та перевіркою особистих даних, що стосуються Заубервілля, перевірив решту сім кілограмів функціональної людської психіки менш ніж за чотири години. Так у нас з’явилося триста вісімдесят сім можливих кандидатів, з яких двісті дванадцять були в ядрі найімовірніших кандидатур.

— Час їх розбудити, — промовив Генд, гортаючи профілі на екрані й позіхаючи. Я відчув, як за компанію знехотя потягнулися й мої щелепні м’язи.

Жоден з нас не вийшов із зали засідань до завершення роботи секвенсера — можливо, через взаємну недовіру, — а після того, як ми ще трохи покрутилися довкола теми Заубервілля, розмовляти нам уже майже не було про що. В мене засвербіли очі від майже невідривного стеження за прокруткою даних, кінцівки сіпалися, бажаючи фізичного навантаження, а ще закінчилися цигарки. Моє обличчя норовила забрати позіхота.

— Ми справді мусимо поговорити з ними всіма?

Генд хитнув головою.

— Ні, насправді ні. В машині є віртуальна версія мене, до якої підключена психохірургічна периферійка. Я відправлю її — хай відбере півтори дюжини найкращих. Якщо ти, звісно, настільки мені довіряєш.

Я здався й нарешті солодко позіхнув.

— Функцію «довіряти» ввімкнено. Хочеш на свіже повітря й на каву?

Ми пішли на дах.

На вершечку «Мандрейк-Тавер» день темнів, переходячи в індиговий пустельний присмерк. На сході з безкрайнього й дедалі темнішого неба Санкції-IV визирали зорі. На західному обрії з сонця, затиснутого між тонкими смужками хмар, неначе витікали під вагою нової ночі останні краплини соку. Захист не працював, і на дах проникала більшість вечірнього тепла та легенький вітерець із півночі.

Я швиденько оглянув працівників «Мандрейк», розсіяних по обраному Гендом саду. Вони сиділи за барними стійками та столиками парами чи маленькими групками й розмовляли добре чутними голосами, мелодійними та впевненими. Стандартна корпоративна аманглійська з мелодійними домішками місцевих мов, тайської та французької. На нас, здавалося, не зважав ніхто.

Ця суміш мов дещо мені нагадала.

— Генде, скажи мені, — я розпечатав нову пачку «Вогнів Лендфолла» й оживив одну цигарку. — Що за фігня сталася сьогодні на ринку? Якою мовою ви там розмовляли, що то за жести лівою рукою?

Генд спробував свою каву й поставив на столик.

— А ти не здогадався?

— Буду?

— Можна й так сказати, — зі зболеного виразу обличчя менеджера я здогадався, що він не говорив про це так уже мільйон років. — Хоча його так, строго кажучи, не називають уже кілька століть. Та й на початку так не називали. Ти надто все спрощуєш, як і більшість невтаємничених.

— А я думав, що це і є суть релігії. Спрощення для тугодумів.

Він усміхнувся.

— Якщо це так, то тугодуми явно в більшості, чи не так?

— Вони завжди в більшості.

— Ну, можливо, — Генд випив ще кави й подивився на мене з-за чашки. — Ти справді вважаєш, що в тебе немає Бога? Чи вищої сили? Гарланці здебільшого синтоїсти, так? Або синтоїсти, або сповідують якийсь варіант християнства?

— Я — ні те, ні інше, — просто сказав я.

— Отже, тобі нікуди сховатися від приходу ночі? В тебе жодного союзника на той випадок, коли безмежність творіння налягає на хребет твого крихітного існування кам’яним стовпом заввишки тисячу метрів?

— Генде, я був під Інненіном, — я струсив попіл із цигарки й повернув йому його усмішку майже новою. — Під Інненіном я чув, як солдати з такими стовпами на спинах волали до цілого спектру вищих сил. Щось я не бачив, щоб хоч одна з них прийшла. Без таких союзників я можу й обійтися.

— Не нам командувати Богом.

— Вочевидь, ні. Розкажи мені про Семетера. Той циліндр і плащ. Він грає якусь роль?

— Так, — тепер у Гендовому голосі відчувалася щира відраза. — Він прибрав личину Ґеде, в цьому випадку — володаря мертвих…

— Дуже дотепно.

— … намагаючись підкорити своїй волі слабкодухих конкурентів. Він, мабуть, свого роду адепт, має певний вплив у духовному вимірі, хоч і, звісно, недостатній для того, щоб викликати конкретно цю особу. Я дещо… — він злегка мені всміхнувся. — Сказати б, авторитетніший. Я просто це показував. Так би мовити, підтверджував кваліфікацію, а також дав зрозуміти, що вважаю його образ несмаком.

— Дивно, що цей Ґеде не прийшов висловити те саме, еге ж?

Генд зітхнув.

— Насправді цілком імовірно, що Ґеде, як і ти, розуміє комізм цієї ситуації. Його дуже легко розвеселити як на Мудрого.

— Справді, — я нахилився вперед, шукаючи на його обличчі якийсь натяк на іронію. — Ти віриш у цю фігню? Серйозно віриш?

Менеджер з «Мандрейк» подивився на мене, а тоді захилив голову і показав на небо над нами.

— Поглянь отуди, Ковачу. Ми п’ємо каву так далеко від Землі, що знайти Сонце в нічному небі тут можна, лише добряче постаравшись. Нас принесло сюди вітром, що дме у вимірі, який ми не можемо ні побачити, ні помацати. Ми зберігались у вигляді снів у розумі машини, яка мислить настільки досконаліше за наші мізки, що в ньому цілком може міститися ім’я бога. Нас воскресили, помістивши в тіла, що нам не належать, вирощені в таємному саду поза тілом смертної жінки. Це — факти нашого існування, Ковачу. І як вони відрізняються від віри в існування іншого виміру, де мертві живуть у товаристві істот, настільки вищих за нас, що ми мусимо називати їх богами? І чи справді в них менше містики?

Я відвів погляд: жар у Гендовому голосі якось дивно мене збентежив. Релігія — цікава субстанція, а її дія на тих, хто її вживає, непередбачувана. Я загасив цигарку й обережно дібрав слова.

— Ну, різниця в тому, що факти нашого існування не вимріяла купка жерців-невігласів за багато століть до того, як хтось покинув поверхню Землі чи створив щось схоже на машину. Я сказав би, що тому вони загалом краще пасують до тутешньої реальності, ніж твій духовний вимір.

Генд усміхнувся — його це, вочевидь, не образило. Він явно веселився.

— Це локальний погляд, Ковачу. Звісно, всі церкви, що існують дотепер, з’явилися в доіндустріальні часи, але віра — це метафора, і хто його знає, яким чином, звідки і як довго поширювалися дані, що ховаються за цими метафорами. Ми ходимо серед руїн цивілізації,