Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

А мій малий, якого бризки майже не зачепили, не розгубився. Він миттю нахилився, набрав жменю піску і кинув його в Дзюбу. Старші бараківці образливо для Дзюби розсміялись. Утім, теж нібито нічого особливого. Але ж Колька на п’ять років старший за малого, тож міг запросто дати йому ляпаса чи навіть і щигля.

Та тепер розгубився Дзюба. Ну, а хто б через таке нахабство не розгубився? І я остаточно зрозумів, що без бійки не минеться.

— Іди додому, — тихо сказав я Інні. — Швидко!

— Ага! Вже пішла, — затято відповіла вона.

Це зовсім погано. Ще бракувало, щоб за мене дівка заступилася.

— Інно, забери малого, і йдіть звідси, — повторив я тихо та, як міг, твердо.

— Курми своїми керуй, — відповіла вона вже геть зухвало.

Нарешті до Дзюби дійшло, що він виставив себе на глум. Він налився кров’ю і рушив на мого малого. Той стояв непорушно й чекав. І вираз обличчя його був такий, що мені стало млосно. Або він уб’є Дзюбу, або Дзюба — його. Ні того, ні другого я допустити не міг. Я ступив уперед і став між своїм малим та однокласником.

— Це мій брат, Коль, — сказав я тихо.

Утім, він це знав і без мене.

— Відійди, — промовив він із погрозою.

— А то що? — я вклав у це запитання весь глум, на який був здатен.

Я дивився на Дзюбу, та краєм ока бачив, як усі решта бараківських виходять із води, оточуючи нас півколом. Ну, це все одно що колом, бо за спиною був паркан Білоножків, через який я все одно швидко не переліз би, навіть якби поруч не було Інни та малого.

Я не найдужчий у класі. Більше того, тягатися можу хіба з п’ятьма, а то й із чотирма однокласниками. Ну, Дзюба входив у це число. Та за ним була кількісна перевага. Він знав, що за нього заступляться сусіди з бараків. А за мене заступитися було нікому. Проте й відступати мені було нікуди. А йому було куди.

— Почекай, Комарику, — сказав Волга.

Він підійшов до Дзюби і став поруч із ним.

— Відійди. Нам треба побалакати з твоїм однокласником.

Це було прикро. Проти Волги я не вистою й півхвилини. Якби перед тим удалося натовкти пику Дзюбі, мені було б не так образливо.

— Відійдімо вбік, — наказав Волга, повернувся й пішов у напрямку до містка.

Цього ще бракувало. Під містком глибина не більша, як півметра. А на дні — шлакоблоки, великі гранітні брили, цегла. Там навіть ходити неможливо. А вже падати туди — не доведи, Господи! Але й не піти за ним я не міг.

— Що ти зробив Петровичу? — спитав Волга, коли ми відійшли від усіх інших так далеко, що ті не могли нас почути.

— Хто такий Петрович? — запитанням відповів я на його запитання.

— Участковий.

— У нас участковий Ревмір, — сказав я. — А вашого я взагалі не знаю.

— Ага, — задумливо промовив Волга. — Виходить, ваш попросив нашого, щоб він нам наказав.

— Що?

— Щоби побалакали з тобою по-мужськи.

Волга задумливо дивився мені в очі. Мені навіть здалося, що в його очах якийсь розум засвітився.

— Про що побалакати? — поцікавився я якомога байдужішим голосом.

— Ти в кого вкрав ключі?

Це запитання заскочило мене зненацька.

— О Господи! — сказав я. — Я ж уже пояснював участковому, що ніяких ключів ні в кого не крав. Якщо Агент їх десь загубив, то при чому тут я?

— Брешеш!

— Не брешу!

— Поклянися!

Я дивився на нього і розумів: якщо поклянуся, щось зміниться. Це була ніби перевірка. А якщо не поклянуся, то почнеться для мене найгірше. І ще я знав, що, як тільки Волга почне бити мене, там, за спиною, Дзюба відіграється на моєму малому. Безкарно. Бо зрозуміє, що я йому ніколи не наважуся помститися.

— Я сказав, що не крав, — значить не крав. Чому я повинен клястися? — спитав я з викликом.

Запала мовчанка. Очі Волги звузилися, як у тих китайців, про яких ми так любили дивитися фільми в дитинстві.

— Ех, роздавити б тебе, як яйце, — мрійливо промовив Волга. — Тільки ж це вийде на користь мусорам. А я їх дуже не люблю. А ти… Хоч ти й відмінник, а пацан законний. Крав ключі — не крав, а мусорам не віддавай. Їм зроби один крок назустріч — і затягнуть тебе на аркані. На все життя стукачем залишишся.

Я мовчав. Якщо він зараз замахнеться, я зроблю крок ліворуч і щосили штовхну його в річку. А далі вже — як вийде.

— Ззаду! — раптом закричав мій малий.

Я і сам чув, що ззаду до мене хтось підкрався. Та що я міг зробити? Тільки відведи від Волги очі — й він ударить. А він не вдарив. Він мене просто штовхнув у груди, злегка так. А під ногами в мене сидів на колінах, скоцюрбившись, хтось із його банди. Я похитнувся, підсвідомо зробив крок назад і впав через того падлюку. І вони всі знову розреготались. А потім якось дуже швидко пішли геть. То більше, що до містка наближався катер, яким їхні батьки поверталися з роботи. Субота. Короткий день.

Розділ 6

Воно ж субота, короткий день! А я, як дурак, гасаю по Варварці. Ну, правда, не такий уже й дурак.

Спочатку я побував у раймагу, й от що там открилося. Кеди отєчественні з точно таким рисунком подошви були в продажу цілих три часа. Хто там їх купляв, продавщиця Галя не пам’ятає, крім того, що купляли ті, хто знав. Або работає в центрі. Бо якби хтось случайно купив з Лікарняної, то поки донесе додому, поки комусь похвастається, то ті вже не вспіють. Бо ж очередь. І їй не хватило. «Ви собі не приставляєте, товаришу міліціонер, що тут робилося! Ми даже в міліцію дзвонили!»

Ну, це мені неінтересно. У нас не стільки міліціонерів, щоб на всі дефіцитні товари хватило. Хоча служба була б зако-о-онна! Там кеди прихопив, там ковбаску с/к, там бутилочку коньяку… Тіки хто ж би мене на таку должность поставив?

Я не був задоволений такою інформацією, тому почав із Галею чорнявою дружить.

— Так ви кажете, що якби, напримєр, хтось із самої Садової прийшов случайно, то не купив би?

— Пачєму?

— Так ви ж так сказали!

— Не. Я сказала, шо єслі би хтось случайно купив з Лікарняної, то поки дійшов