Читати книгу - "Будь зі мною , Анна Пахомова"

Глава 11

Смеркалось. Віра в обидва ока дивилась, куди її везе Антон Павлович. На щастя жив він не далеко від її кварталу. Навіть дивно було – вони ходили тими самими вулицями, але жодного разу не зустрілись, поки вона не влаштувалась до нього на роботу.

- Давно тут живеш? – запитала Віра. Мовчанка між ними і так затягувалась.

- Кілька років, - розпливчасто відповів Волков. І змусив себе додати: - Після того, як розлучився.

Він так звик нікого не пускати в особисте, що навіть здивувався своєму бажанню сказати Вірі трішки більше, ніж іншим. Його розлучення не було секретом, і навіть існувала ймовірність, що Біляєв розповість дочці всі подробиці цього розлучення, Волков так і сказав:

- Невже не цікавилась у тата?

- Ну що ви..ти, - все її єство противилось розмовляти з Антоном Павловичем на «ти». І Віра буквально себе примушувала. Дивно викати тому, з ким плануєш розділити ліжко. – Тато ніколи, абсолютно ніколи не розповідає подробиць своєї роботи. Адвокатська таємниця.

- Після розлучення я залишив нерухомість дружині  і сину,  - за кілька митей роздумів пояснив Антон. – А нову квартиру придбав два роки тому. Це старий будинок, напрочуд теплий, щоправда кімнати затісні, не такі як в новобудовах.

Дивно, але розмова про переваги квартир  в новобудовах і сталінках розрядила обстановку, говорити на  цю тему було цілком легко, і Антон геть розслабився. Він відмітив цю реакцію свого тіла, як напружився розповідаючи про  колишнє життя. І все одно хотів розповісти про нього Вірі. З чужими людьми у нього рідко виникла такі бажання.

Вони вийшли з автівки, і Віру обгавкала невеличкий песик, який бродив між клумб, здається,  на самоті.

- Фу, Матрос! – прикрикнув Волков на мопса. – Ану йди до господині!

- Ти знаєш цього пса? – абсолютно не злякалась Віра. Навпаки з розчуленням подивилась на звірятко, і ледь втрималась щоб не погладити куцого опецька по голові.

- Так, його господиня не найвідповідальніша жінка, - зітхнув Антон. І кивнув кудись в інший бік двору. Там біля лавки з молільником  в руках сиділа.. Ольга Федорівна?

- Вона що тут живе? Ольга Федорівна? – розгубилась Віра, відразу червоніючи, і розуміючи, що кадровичка зараз побачить її з Антоном. Захотілось знову заховатись в автомобіль.

- Так, - Антон теж був не в захваті, що зустрів свою так звану куму. Але жінка так сильно занурилась  в екран смартфону, що здається не помічала нічого на світі. – Ходімо. Ольга подруга моєї колишньої. Вона навіть взяла Олесю хрещеною матір’ю свого сина.

Віра кивнула, і поспіхом прошмигнула в розчинені двері під’їзду. Якщо ця дамочка помітить їх з Антоном – з понеділку не оберешся пліток. Дивно, що Волков так спокійно реагує на її присутність. Невже його не переймає, що їм будуть перемивати кістки всі співробітники «Спецбуду»?

Схоже, Антону Павловичу і справді було байдуже.

Та вже за мить перед Вірою причинились двері холостяцької квартири генерального директора, і вона викинула всі думки про неприємну Ольгу Федорівну, дивлячись в обидва ока куди потрапила.  

В коридорі були темно-сині стіни,  і сірий ламінат на підлозі, без всілякого покриття.  Віра обережно зняла чобітки, залишившись в капронових носках.

- Як твоя нога? – запитав Антон Павлович, прослідкувавши поглядом рухи її рук, і роздивившись форму ступні.

Йому подобалось, те що він бачить – вузька, невеличка ступня, з акуратними пальчиками, і округлими нігтиками вкритими блискучим лаком. Така нога мала б бути у Попелюшки, подумалось Антону. Принцу вже точно було б приємно одягнути на цю ступню кришталеву туфельку.

- Дякую, не болить, - озвалась Віра. Вона не знала куди себе подіти. Віддала Антону Павловичу коротеньку шкіряну куртку, яка було одягнута поверх трикотажної водолазки. І очікувала, що далі.

Волков пройшов на кухню, і Віра пішла за ним, але несміливо зупинилась в дверях. Вона відчувала себе скуто і впевнено одночасно. Дивовижна суміш відчуттів. Віра не знала, чого чекати. Ніхто не збирався накидатись на неї прямо тут і зараз, і це бентежило і змушувало маятись в відчуттях невідомого.

Антон провернув жалюзі на вікні, наглухо закриваючи їх від усього світу. Виставив на стіл пляшку вина, відчуваючи себе хлопцем на першому побаченні. Віра привнесла в його холостяцьку кухню, якесь світло. Чи тепло. Наче сонце зазирнуло в стерильну пустку його життя. Йому подобалось бачити як вона стоїть в дверях, як підкорюючись жесту його руки, сідає на м’який стільчик, як її великі каро-горіхові очі  спостерігають за його руками, допоки він відкорковує вино.

- У тебе затишно, - закінчивши оглядини промовила Віра. Їй сподобались світлі шпалери, лимонного кольору стеля, і яскраві зображення лаймів на панелі біля мийки і плити.

Антон кивнув. Розлив біле вино в келихи, і протягнув один Вірі.

- За нас? – запропонувала тост дівчина. Волков кивнув, пригубив вино.

- Ти голодна? – спохопився він, і цілком очікувано Віра похитала головою. Вона взагалі щось їсть?

- Я б хотіла перейти.., - дівчина зашарілась, і закінчення фрази застрягло у неї в горлі. Вона похапцем в три ковтки зовсім не естетично випила вино, і відставила пустий келих. В животі розлилось тепло, голова запаморочилась.

- До чого ти б хотіла перейти? – Антон примружив очі, і подивився на неї з лінивою посмішкою.

Віра розлютилась. Вона бачила, що генеральний директор над нею сміється. Вона вскочила з свого місця, і підійшла в притул до Антона Павловича, відбираючи з його рук келих. Подивилась в пронизливі світлі очі, відчуваючи, як її охоплює тремтіння від хвилювання. З домішком збудження. З подивом від власної зухвалості.