Читати книгу - "Жарт"

Ми злізли додолу і посідали на землі.

«Хлопці розкладають багаття, — знову лунає голос того чоловіка, — сонце помалу хилиться за обрій, незабаром настане нічна прохолода».

«Я хочу побачити Власту», — раптом кажу я.

«Побачиш».

«Де вона?»

«Неподалік звідси. Ти приїдеш до неї. Кінь привезе тебе туди».

Я схопився на ноги і попросив, щоб ми відразу ж вирушили. Та на плече мені лягла чоловіча рука.

«Сиди, королю. Тобі треба відпочити і попоїсти. Упродовж цього часу я розповідатиму тобі про неї».

«Ага, розкажи, де вона?»

«За годину їзди звідси стоїть дерев’яна хата під стріхою. Вона оточена невеликим тином».

«Так, так, — сказав я, відчуваючи на серці щасливий тягар, — усе з дерева. І це дуже добре. У тій хатині не повинно бути жодного металевого цвяха».

«Авжеж, — провадив голос, — тин із насилу обтесаних кілків, тож у ньому можна впізнати первісні форми гілляк».

«Усі речі, виготовлені з дерева, скидаються на пса чи на кота, — сказав я. — Це істоти, а не речі. Я люблю світ із дерева. Тільки в ньому я почуваюся вдома».

«За тином ростуть соняхи, нагідки і жоржини, а ще там є стара яблуня. А на порозі стоїть Власта!»

«Як вона вбрана?»

«У лляну спідницю, трохи зашмаровану, бо вона допіру вийшла з хліва. В руці у неї дерев’яне цеберко. Боса. Але вона гарна, бо молода».

«Вона вбога. Це вбога наймичка».

«Авжеж, але це не заважає їй бути королевою! А оскільки вона королева, їй треба ховатися. Навіть тобі не можна до неї наближатися, щоб її не викрили. Лише тоді ти підійдеш до неї, коли обличчя твоє буде затулене. Кінь знає дорогу».

Його розповідь була така втішна, що мене охопила солодка млість. Лежачи у траві, я чув його голос, потім він стих, і чутно було тільки хлюпотіння хвиль і потріскування багаття.

Усе воно було таке гарне, що я не зважувався розплющити очей. Але нічого не міг удіяти. Я знав, що пора їх уже розплющити.

2

Піді мною матрац, що лежить на лакованому дереві. Не люблю лакованого дерева. Не люблю і вигнутих металевих ніжок, на яких стоїть диван. Наді мною висить під стелею рожева скляна куля з трьома білими смугами. І цієї кулі я не люблю. Ні буфета напроти, де за склом ціла купа непотрібних скляних речей. З дерева тільки фісгармонія у кутку. У цій кімнаті люблю я тільки її. Вона лишилася від тата. Рік тому тато вмер.

Я підвівся з дивана. Почувався так само змореним. Була п’ятниця, пополудні, за два дні до «їзди Королів». Усе було на мені. Усе, що стосується фольклору в нашім районі, завжди лежить на мені. Уже два тижні не спав я як слід через клопоти, пошуки, суперечки.

Потім до кімнати увійшла Власта. Я раптом здивовано подумав, що їй треба було б погладшати. Вважається, що огрядні жінки мають добре серце. Власта худа, обличчя пооране зморшками. Запитала, чи не забув я забрати білизну з пральні. Я забув. «Так я і думала», — сказала вона і поцікавилася, чи буду я нарешті сьогодні вдома. Мені довелося неохоче відказати, що ні, не буду. Сьогодні в мене збори у місті. У райраді. «Ти обіцяв допомогти Владимирові з домашніми завданнями». Я звів плечима. «А хто буде ще на тім зібранні?» Коли назвав учасників, вона спитала: «І Ґанзлікова?». «Авжеж», — відказав я. Власта насупилася. Усе зіпсувалося. Пані Ґанзлікова зажила кепської репутації. Відомо було, що вона переспала з купою чоловіків. Власта не підозрювала мене в чомусь такому, але зневажала збори, в яких брала участь Ґанзлікова. Не було чого вже розмовляти з нею. Ліпше було хутчій піти.

Збори були присвячені останнім приготуванням до «їзди Королів». Усе йшло наперекіс. Національний комітет почав урізати нам фінансування. Ще кілька років тому він виділяв чималі гроші на фольклорні свята. Тепер фінансово підтримувати його повинні ми. Молодіжна спілка вже не приваблює молодь, тож їй доручили організацію «їзди Королів», щоб хоч трохи підняти її престиж! Спершу прибуток від «їзди» використовували для підтримки інших, не таких прибуткових фольклорних свят, а тепер увесь дістанеться Молодіжній спілці, яка розпоряджатиметься ним на власний розсуд. Ми просили поліцію перекрити дорожній рух під час «їзди Королів». Але того ж дня, коли мали відбутися збори, нам дали негативну відповідь. Сказали, не можна заважати рухові транспорту через «їзду». Але на що вона схожа буде, якщо коні плентатимуться поміж автомобілями? Морока, та й годі.

Збори затягнулися, й додому я повернувся майже о восьмій вечора. На майдані зустрів Людвіка. Він ішов у зворотному напрямку, протилежним тротуаром. Я аж здригнувся, угледівши його. Яким вітром його сюди занесло? Помітив, як він зиркнув на мене, затримавши погляд на секунду, потім швидко відвернувся. Удав, ніби не впізнав. Два давні приятелі. Вісім років за шкільною партою! І він удає, ніби не бачить мене!

Людвік був першою тріщиною в моєму житті. Тепер я вже звик. Моє життя — наче хисткий дім. Був я нещодавно у Празі й зайшов до невеличкого театру, у 60-х роках їх чимало відкрилося, й вони дуже популярні завдяки молодим режисерам зі студентською психологією. Грали там якийсь не дуже цікавий фарс, але під час вистави лунали гарні пісні й хороша джазова музика. Раптом музики вбрали фетрові капелюхи з пір’їнами, які носять у нас до народного костюма, і почали наслідувати оркестр із цимбалами. Верещали, репетували, мов дурнуваті, перекривляли наші танці, особливо наші типові жести, коли ми піднімаємо руки вгору. Глядачі аж лягали від реготу. Я очам своїм не міг повірити. Ще п’ять років тому ніхто не зважився б мавпувати нас. Та й не сміявся б ніхто. А тепер із нас роблять посміховисько. Як же це сталося, що ми стали посміховиськом?

А ще й Владимир. Останні тижні він добряче мені дошкуляв. Районний комітет порадив Молодіжній спілці цього року його обрати «королем». Такий вибір завжди був ушануванням батька. Подумали, бач, і про мене. В особі мого сина відзначили мене за те, що зробив я для народного мистецтва. Проте Владимир не захотів. Відмовлявся, як тільки міг. Казав, хоче податися в неділю до Брно на мотоциклетні перегони. Навіть казав, ніби боїться коней. Урешті