Читати книгу - "Дженні Герхард, Теодор Драйзер"

— Ох, коли б ви знали, як ви мене мучите.

— Хіба я справді мучу тебе? — запитав він. — Невже?

— Авжеж, мучите. Я ніколи не зроблю так, як ви хочете.

— Зробиш! Зробиш! — запально вигукнув він; від однієї думки, що здобич вислизає, пристрасть його спалахнула з новою силою. — Ти будеш моя!

І він міцно обійняв її, незважаючи на всі її протести.

— Ну от, — сказав він, коли після короткої боротьби те таємниче, що з’єднувало їх, знову заговорило в Дженні і вона перестала чинити опір. На очах у неї були сльози, але він не помічав їх. — Хіба ти сама не бачиш? Я також подобаюсь тобі.

— Я не можу, — схлипнувши, повторила Дженні.

Її неприхований відчай зворушив Кейна.

— Чого ж ти плачеш, дитинко? — запитав він.

Вона не відповіла.

— Ну, пробач, — сказав він. — Більше я тобі сьогодні нічого не скажу. Ми майже приїхали. Завтра я виїжджаю, але скоро ми знову побачимось. Так, дитинко. Тепер я не можу від тебе відмовитися. Я зроблю все можливе, щоб тобі було не так важко, але відмовитися від тебе не можу, чуєш?

Вона похитала головою.

— Тут тобі треба вийти, — сказав він, коли карета доїхала до рогу. Він побачив світло у завішених вікнах Герхардтів.

— До побачення, — додав він, коли вона виходила з карети.

— До побачення, — пробурмотіла вона.

— Пам’ятай, — сказав він, — це тільки початок.

— О, ні, ні, — благально сказала вона.

Він подивився їй услід.

— Яка красуня! — вигукнув він.

Дженні зайшла в дім стомлена, розгублена, присоромлена. Що ж вона вчинила? Безперечно, вона зробила непоправну помилку. Він повернеться.

Він повернеться. І він пропонував їй гроші. Це найгірше.

Розділ XIX

Хоч після цієї хвилюючої зустрічі в обох залишилося почуття якоїсь недомовленості, але ні Лестер Кейн, ні Дженні не мали найменшого сумніву: на цьому справа не скінчиться. Кейн відчував, що дівчина зовсім причарувала його. Вона чудова. Він навіть не уявляв собі, що вона така мила. Її сумніви, благання, це боязке «ні, ні, ні!» хвилювали його, як музика. Безперечно, ця дівчина створена для нього — і він її доможеться. Вона надто чарівна, не можна випустити її. Яке йому діло до того, що скажуть її рідні та й цілий світ?

Дивна справа, Кейн був цілком впевнений в тому, що рано чи пізно Дженні поступиться перед ним і фізично, як уже поступилася в душі. Він не міг би пояснити, звідки в нього ця певність. Щось таке в Дженні — її надзвичайна граціозність, одвертий, нелукавий погляд — примушували думати, що вона здатна до пристрасті, в якій немає нічого грубого й аморального. Це була жінка, створена для чоловіка — для одного, єдиного. З нею неподільно була зв’язана уява про кохання, ніжність, покору. Нехай тільки з’явиться той, єдиний — і вона полюбить його й піде з ним. Так розумів її Лестер. Він відчував це. Вона повинна скоритися йому, бо він для неї і є — той самий, єдиний.

А Дженні передчувала всілякі ускладнення, можливо — катастрофу. Якщо він переслідуватиме її, то, звичайно, дізнається про все. Вона не сказала йому про Брендера, бо все ще невиразно сподівалась, що вислизне. Розлучившись із ним, вона знала, що він повернеться. Вона мимоволі розуміла, що прагне цього. І все ж відчувала, що не повинна поступитись, а повинна, як і раніше, жити чесним, важким і одноманітним життям. Це — кара за її минуле. Вона мусить пожати те, що посіяла.

Солідний особняк Кейнів у Цинциннаті, куди Лестер повернувся, розлучившись з Дженні, був повною протилежністю будинку Герхардтів. Це був великий двоповерховий будинок без ознак певного стилю; він нагадував французький замок, але побудований був з червоної цегли та пісковика. Ділянка навкруг нього, засаджена квітами й деревами, нагадувала справжній парк, і навіть каміння тут, здавалося, говорило про багатство, гідність і витончену розкіш. Арчібалд Кейн, батько родини, нажив величезне багатство, і до того ж не шляхом грабежу, не якимсь нахабним чи нечесним способом, але завдяки тому, що зумів взяти в свої руки найбільш потрібне на той час, а через те й вигідне діло. Ще за юнацьких років він збагнув, що Америка — країна молода, яка розвиватиметься. Отже, буде величезний попит на всілякі екіпажі, фургони, повозки, вози — і хтось повинен задовольняти цей попит. Він відкрив невеличку майстерню і поступово перетворив її на солідне підприємство; він випускав добрячі екіпажі й продавав їх з великим прибутком. Арчібалд Кейн вважав, що люди в більшості своїй чесні; він був певен, що їм потрібні добротні, по совісті зроблені речі, і, коли їм такі речі запропонувати, вони охоче почнуть купувати у вас і звертатимуться до вас знову й знову, доки ви не станете багатою і впливовою людиною. Він вважав, що в торгівлі треба бути щедрим і завжди, продаючи, відмірювати «з походом». Все життя, до старості, він мав добру славу у всіх, хто його знав. «Арчібалд Кейн? — говорили про нього конкуренти. — О, це особлива людина. Спритний, але чесний. Це велика людина!»

У Арчібалда Кейна було двоє синів і три дочки, всі здорові, вродливі, обдаровані незвичайним розумом, але ніхто з них не мав такої широкої натури і так багато сил та енергії, як цей шановний патріарх. Сорокалітній Роберт, старший син Кейна, давно став правою рукою батька в фінансових справах: він був далекоглядний і мав важку руку — якості дуже важливі для ділка, бо в справах не обійтись без підлості. Роберт був середній на зріст, худорлявий, з високим чолом, і вже починав сивіти; у нього були живі світло-блакитні очі, орлиний ніс і тонкі, уперто і безстрасно стиснуті губи. Він був скупий на слова, неквапливий у своїх рухах і серйозно обмірковував кожен крок. Як віце-президент великого підприємства, що розташувалося на цілих два квартали на околиці міста, він посідав майже таке ж високе становище, як і його батько. Роберт Кейн був жорсткою людиною, ділок з великим майбутнім, — його батько добре знав це.

Другий син, Лестер, був улюбленцем батька. Аж ніяк не блискучий фінансист, яким був Роберт, він