Читати книгу - "Долина страху, Артур Конан Дойль"

серце або скрутить карк — одне з двох. Я кажу це не через почуття до вас, мені байдуже, що буде з вами, а з ненависті до нього, з бажання дошкулити йому та зробити з ним те саме, що він учинив зі мною. І не витріщайтеся на мене так, люба, можливо, для вас це скінчиться навіть гірше, ніж для мене».

«Я вважала б за краще не згадувати про такі речі, — холодно відрубала міс де Мервіль. — Хочу, щоб ви знали, що мені відомо про ті три випадки в житті Адельберта, коли він заплутався у своїх стосунках із жінками, але я щиро вірю його щиросердому каяттю».

«Три випадки! — залементувала міс Вінтер. — Дурна! Яка ж вона дурна!»

«Містер Голмс, прошу, завершімо нашу розмову, — озвався крижаний голос. — Я скорилася волі батька та зустрілася з вами, але не змушуйте мене вислуховувати обрáзи цієї особи».

Міс Вінтер рвонула вперед, готова вибухнути прокльонами, і, якби я не схопив її за зап’ястя, вчепилася б у коси доведеної до нерозсудливості леді. Я потягнув дівчину до дверей і з полегшенням зітхнув, посадивши її в кеб, радіючи, що мені вдалося уникнути скандалу. Міс Вінтер аж божеволіла від нестями. Певною мірою і я був розлючений, Ватсоне, бо відчув розчарування від спокійної байдужості та надмірної пихатості жінки, котру ми намагалися врятувати. Тепер ви знаєте, як просуваються справи, і, вочевидь, я маю продумати наші подальші дії, якщо перший крок виявився невдалим. Підтримуватиму з вами зв’язок, можливо, вам доведеться взяти участь у грі, хоча й не виключено, що в наступному акті вистави перший хід уже буде не за нами.

Так і сталося. Вони завдали свого удару, точніше він, бо я ніколи не зможу повірити, що леді мала до цього якийсь стосунок. Гадаю, і тепер я міг би показати ту бруківку, де стояв у мить, коли мимохідь помітив рекламну афішу, і мою душу охопив жах. Це сталося за два дні після нашої останньої зустрічі, між Ґранд-готелем і Чарінґ-Кроським вокзалом, де одноногий газетяр виставляв свій товар, на жовтих сторінках якого чорнів зловісний заголовок:

«Замах на життя Шерлока Голмса».

Якийсь час я стояв приголомшений. Те, що сталося потім, переплуталося в моїй пам’яті: і те, як я вхопив газету, і те, як мене намагався зупинити продавець, якому я навіть не заплатив, і те, як я якимось дивом опинився біля дверей аптеки, де нарешті зміг прочитати жахливе повідомлення. У замітці значилося:

«З великим сумом ми дізналися, що містер Шерлок Голмс, відомий приватний детектив, сьогодні вранці став жертвою розбійного нападу, який мав для нього небезпечні наслідки. Ми не знаємо точних подробиць, але інцидент скорше за все стався близько дванадцятої години на Ріджент-стрит біля «Кафе-Рояль». Напад скоїли двоє чоловіків, озброєних киями, і в результаті завданих побоїв містер Голмс отримав поранення, які лікарі оцінюють як украй серйозні. Спочатку його доправили в Чарінґ-Кроську лікарню, але пацієнт наполіг на перевезенні в його помешкання на Бейкер-стрит. Зловмисники, які напали на містера Голмса, справляли враження дуже пристойних джентльменів. Їм удалося сховатися від очей свідків у приміщенні «Кафе-Рояль», звідки вони вийшли через чорний хід на Ґласгаус-стрит. Без сумніву, вони належали до того злочинного братства, якому діяльність і винахідливість містера Голмса так часто завдає чимало клопотів».

Чи треба казати, що, зразу ж переглянувши замітку, я вскочив у кеб і помчав на Бейкер-стрит. Там я застав відомого хірурга сера Леслі Оксшотта, чия невелика карета стояла на узбіччі.

— Безпосередньої небезпеки для життя немає, — резюмував він, — дві рвані рани на голові та кілька гематом. Довелося накласти кілька швів. Я ввів морфій і тепер головне — спокій, проте кілька хвилин бесіди йому не зашкодять.

Я нечутно увійшов у затемнену кімнату. Поранений не спав, і в його хрипкому шепотінні я розчув своє ім’я. Фіранка була на три чверті опущена, але випадковий сонячний промінь освітив забинтовану голову Голмса. Темно-червона пляма просочилася крізь білу полотняну пов’язку. Я сів поруч із моїм товаришем і схилив до нього голову.

— Усе гаразд, Ватсоне, — ледь чутно пробурмотів він, — чого ви так... витріщилися? Зі мною не так зле, як здається.

— Дякуйте Всевишньому!

— Як ви знаєте, я трохи фехтую. Боронячись, застосував кілька прийомів, але здолати двох не спромігся.

— Що я можу зробити, Голмсе? Адже цих розбійників нацькував на вас клятий барон. Скажіть лише слово, і я виведу його на чисту воду.

— Любий Ватсоне, ми нічого не зможемо вдіяти, поки поліція не вийде на нього, а вони добре замели сліди, будьте певні. Зачекайте трохи, я маю деякі міркування. Насамперед нам слід наголосити на важкості мого стану. Вони прийдуть до вас за новинами. Вигадайте щось на кшталт контузії, марення, на ваш смак. Не бійтеся переборщити.

— Але сер Леслі Оксшотт?

— О, про нього не турбуйтеся. Він побачить мене в найгіршому стані. Про це я подбаю.

— Щось іще?

— Авжеж. Скажіть Шінвелу Джонсону, щоб він сховав міс Вінтер. Ті красені тепер полюватимуть за нею. Вони, звісно, про дівчину знають. Якщо наважилися напасти на мене, то, цілком імовірно, з нею можуть обійтися ще гірше. Все це необхідно зробити сьогодні ж увечері.

— Я вирушаю негайно. Щось іще?

— Покладіть на стіл люльку та пантофлю з тютюном. Добре. Заходьте вранці, обговоримо наші плани.

Я зустрівся з Джонсоном того самого вечора та попросив його відвезти міс Вінтер в якесь тихе передмістя, де вона могла б зачаїтися, поки не мине небезпека.

Упродовж шести днів усі були переконані, що Голмс перебуває на межі життя та смерті. Зведення були найзагрозливіші, а в часописах знову й знову з’являлися зловісні замітки. Мої постійні візити переконували мене, що насправді все не так уже й серйозно. Міцний організм і воля Голмса творили дива. Часом у мене виникали підозри, що він одужує набагато швидше, ніж мені здається. Дивовижна потаємність була чудовою рисою його характеру, і хоча вона не раз призводила до сумних наслідків, навіть мені, його найближчому колезі, доводилося лише здогадуватися, які думки виникали в його голові. Детектив довів як незаперечну істину, що найнебезпечнішим інтриганом є той, хто плете інтриги на самоті. Я був ближчим до нього, ніж будь-хто інший, але, однак, завжди усвідомлював, що між нами лежить величезна прірва.

На сьомий день зняли шви, але, незважаючи на це, вечірні газети опублікували повідомлення про бешихове запалення. Там також з’явилася й замітка, яку я не міг не показати моєму приятелю. Там було написано, що серед пасажирів пароплава «Руританія» компанії «Кьюнард», який у п’ятницю вирушає з Ліверпуля, перебуватиме барон Адельберт Ґрюнер, чиї фінансові справи змушують його переселитися в Сполучені Штати ще до весілля з панною Віолеттою де Мервіль, єдиною донькою... і таке інше. Голмс вислухав ці новини з холодною увагою та зосередженим виразом обличчя, з чого я зрозумів, що для нього це був потужний удар.

— П’ятниця! — вигукнув він. — Нам залишилося всього три дні. Здається, негідник вирішив оминути небезпеку. Але, клянусь Господом, Ватсоне, йому це не вдасться! Хочу, щоб ви дещо для