Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

- Ви хочете стати знаменитим? - раптом спитала вона.

- Так,- визнав він.- Але це частина моєї пригоди. Мене цікавить не так слава, як процес її досягнення. Кінець кінцем, для мене слава - це лише засіб для іншого. Я хочу стати знаменитим тільки заради цього...

«Заради вас»,- хотілося йому додати, і, може, він і додав би, якби Рут більше пройнялася його творами.

Але вона так глибоко замислилась, вибираючи для нього кар’єру, що навіть не запитала, яка ж у нього остаточна мета. Що літературної кар’єри він не зробить, в цьому Рут була твердо переконана. Він сьогодні довів це своїми дилетантськими, наївними спробами. Говорив він добре, але писати по-літературному зовсім не вмів. Вона порівнювала його з Теннісоном, Браунінгом, із своїми улюбленими прозаїками, і він здавався таким мізерним. Проте вона не сказала Мартінові всього, що думала. Якийсь дивний інтерес до нього змушував її бути поблажливою. Врешті ж бо його бажання писати було маленькою слабістю, якої він згодом позбудеться. Тоді він, безумовно, прикладе свої сили до поважніших життєвих справ. І досягне успіху. Цього вона була певна. Він такий сильний, що всього доможеться... якби тільки кинув писати.

- Містере Ідене, я хотіла б знати все, що ви пишете,- сказала вона.

Він спалахнув з радості. Вона зацікавилась, це річ ясна. І в усякому разі не дала йому папірця з відмовою. Навіть відзначила в оповіданнях деякі гарні місця,- а це ж була перша в його творчості заохота.

- Згода! - палко промовив він.- І обіцяю вам, міс Морз, що я навчуся писати. Я пройшов уже багато, маю пройти ще не менше, але таки дійду до мети, хоч би й на всіх чотирьох довелося повзти.- Він підняв із землі звій рукописів.- Це мої «Пісні моря». Ви прочитайте їх як-небудь на дозвіллі, а потім скажете щиро свою думку. Мені так потрібна критика! Тільки будьте зі мною одверті!

- Я буду цілком одверта,- обіцяла Рут, відчуваючи в глибині душі, що сьогодні вона не була з ним одверта, і що навряд чи зможе бути одвертою й далі.

- Перший бій дано,- сказав Мартін через десять днів, дивлячись у дзеркало.- Але буде ще й другий, і третій, і так без кінця-краю, аж поки...

Не докінчивши речення, він роззирнувся по вбогій кімнатчині і спинив сумний погляд на купі повернутих рукописів, які в довгих конвертах лежали в кутку на підлозі. Йому ні за що було купити марок на дальші їхні подорожі, і за тиждень рукописів назбиралося чимало. Ще скількись надійде завтра й післязавтра, і зрештою повернуться вони всі. А він не матиме змоги розіслати їх знову. Вже цілий місяць він не платив за прокат машинки, бо грошей ледве ставало, щоб розраховуватися щотижня з Хігінботемом та з посередницьким бюро по найму.

Мартін замислено подивився на забризканий чорнилом стіл і раптом відчув до нього ніжність.

- Любий, давній друже,- промовив він.- Скільки щасливих годин проминуло коло тебе, і ти завжди був вірним товаришем. Ти ніколи мене не цурався, ніколи не ображав незаслуженими відмовами, ніколи не нарікав на надмірну працю.

Він сперся на стіл руками і поклав на них голову. Щось підступало до горла, і хотілося плакати. Пригадалась перша в його житті бійка, коли він, шестилітній хлопчик, весь у сльозах, відбивався кулаками під старшого на два роки супротивника, що гатив його куди попаде й довів до повної знемоги. Пригадалось, як дико закричала юрба хлопчаків, коли він врешті упав на землю, а з носа йому юшила кров і з підбитих очей бігли сльози.

- Бідне хлоп’я,- пробурмотів він.- Цим разом тобі не менш перепало. Збили тебе на квашене яблуко. Лежиш і не ворухнешся.

Картина першої бійки ще стояла в нього перед очима, аж тут її змінив довгий шерег бійок, що були пізніше. Через півроку Масна Пика (так звали його ворога) знов набив його, але цього разу й він підбив йому око. А це ж було не так просто! Перед ним промайнули одна за одною всі їхні сутички, і завжди він бував переможений, а Масна Пика - переможець. Але він жодного разу не втік. Згадка про це підбадьорила його. Він завжди стійко тримався до кінця, хоч би й як йому прикро доводилось потім. Масна Пика бився, як чистий диявол, ніколи не мав милосердя. Проте він витримував. Витримував попри все!

Далі Мартін побачив вузенький провулок між двома рядами ветхих будиночків. Край провулка стояла одноповерхова цегляна будівля, звідки доносився ритмічний стукіт машин, що друкували газету «Вісник». Мартінові було тоді одинадцять років, а Масній Пиці - тринадцять, і обидва вони продавали цю газету. Тим-то вони й зійшлися при друкарні. Масна Пика, звісно, знову причепився до нього, і не забарилася бійка, яка скінчилася внічию, бо за чверть до четвертої розчинилися двері експедиції і юрба хлопчаків кинулась туди по газети.

- Я відлупцюю тебе завтра,- почув він обіцянку Масної Пики, і тоді - свій власний голос, який, тремтячи зі стримуваних сліз, пролепетав, що він, Мартін, завтра чекатиме його тут.

Другого дня він біг із школи щодуху, щоб прибути на місце бою перший, і випередив Масну Пику на дві хвилини. Хлопці підбадьорювали його, давали поради, витицювали хиби і обіцяли перемогу, якщо він ніде за їхніми вказівками. І ці самі хлопці давали такі самі поради й Масній Пиці. Ну й утішилися вони того дня їхньою бійкою! Мартін на хвилину урвав свої спогади і заздрісно подумав, як цікаво було дивитись на них двох, Мартіна й Масну Пику. Бійка та тривала без перерви цілих півгодини, аж поки відчинилися двері експедиції.

Так спливало перед Мартіном його дитинство, ця щоденна біганина із школи до друкарні. Він не міг швидко бігати, бо від безперервних бійок став якийсь незграбний і неповороткий. Руки, що відбивали незчисленні удари, були по лікті чорні від синців, і де-не-де рани на тілі ятрилися. Йому ломило руки й ноги, спину, ломило все тіло, а голова була важка, мов свинцем налита. У школі він не грався і не вчився. Навіть висидіти цілий день за