Читати книгу - "Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник"

— Терпи, сестро. Все мине, моя бідна, моя хороша… Засни… Вспокійся. Не треба плакати…

Вайвасвата дивувався. Що за незбагненна свідомість? Ката свого називає братом. Може, божевільний? Може, в нього справді вселився злий дух? Та ні ж. Він ласкавий і тихий. Розважливий. І відчувається, що то для нього не гра, не хвороба свідомості…

Старий в’язень, тим часом, заспокоївши дівчину, повернувся до Вайвасвати, сказав:

— Страждає, нерозумна… Бо не відчуває нічого поза собою. Лише біль тіла, страх смерті. О незнання! О сліпота!..

Він згори вниз жалісливо дивився на Вайвасвату, потім сплеснув руками.

— Коли ж, коли збагнуть люди, що нема ні ката, ні жертви. Є одне, нероздільне! А ми, мов тіні, мов листя осіннє за вітром, метаємось у житті, шукаючи смислу, рвучи єдину нить, що зв’язує все…

— Не можу збагнути, — вперто мовив Вайвасвата. — Я сам багато думав над смислом життя, шукав істину. Люблю слухати мудрих… Та твої слова не вкладаються в серце моє. Поясни, прошу тебе…

— Ходи сюди, брате. В моїй ніші помістимось удвох… Вайвасвата підвівся з холодного каменя, пробрався за

старим в’язнем до ніші. Приліг на солом’яній підстилці. В’язень сів навпроти, підібгавши під себе ноги. Натхненно сказав:

— У тебе ясні очі. Ти несеш в собі божественний вогонь шукання. Тобі я й розповім про своє знання. Як воно зародилося, як опанувало мене. Мій брате, ти не пожалкуєш за тим, що зустрів мене…

— Мій любий брате… Ти згадуєш свої дитячі дні? Коли ще люди не передали тобі своїх звичаїв і думок, коли ти ще не сформував себе, як воїна чи рибалку, жерця чи моряка… Коли ти не дивився на себе, як на Щось окреме від світу… Ти пригадуєш?

— Пам’ятаю, — сумно озвався Вайвасвата. — Я бігав До моря… Ми жили тоді над морем… І я дивився на хвилі, слухав пісню прибою. Заплющував очі… І мені здавалося, що я в тій пісні… Дивився вечорами на зірки… І здавалося мені, що зірки в мені, що я обнімаю їх своїм серцем, пливу в небі… і забуваю про тіло, про час…

— Так, так, брате, — радо підхопив старий в’язень. — Ти добре сказав. Тоді збагнеш, про що я буду мовити. В дитинстві ми ще не створили в’язниці для духа. Вона лиш будується, мурується кожним словом, кожною звичкою. Ми ставимо перші стовпи для стін. І розум наш крізь діри в стіні, крізь відкриту стелю споглядає проблиски світу. А потім — день за днем, рік за роком закриваються всі отвори, глухі стіни одділяють нас від єдиного моря життя… Залишаються лише вікна, двері… Очі, вуха, ніс… Добре ще, коли ті вікна прозорі, коли господар хатини виглядає через них. А в багатьох людей ті вікна запилені й запльовані, а то й зовсім затулені… Еге, я не вигадую… І ти, мій брате, не заперечиш мені!..

Я теж виростав, як всі. Щоденна праця на нужденному полі, турбота про їжу, про вбрання й житло відбирала все, все. Не було коли думати, мріяти, шукати чогось іншого. Пішли діти, їх було багато. Я приходив з поля знесилений, розбитий. Падав на постіль і засинав… Навіть снів не бачив. Інколи марилося мені дитинство, мерехтіли зірки на ясно-блакитному небі, дивні люди з веселими лицями, з крилами полум’яними… А потім усе забувалося…

Та життя послало мені лихо. Нечуване лихо. Одного разу навесні я сіяв пшеницю. Сходило сонце, парувала тепла земля. Було ясно, сонячно, радісно. Раптом сколихнулося все навколо. Я впав. Заревли злякано буйволи, побігли… На обрії піднялися клуби диму. В тій стороні було моє поселення. Я побіг додому, серце передчувало нещастя. На шляху трапилося кілька широких тріщин. Вони сягали в глиб землі, з них валував дим. В селі стояв лемент, чулося голосіння. Половина людей і хат зникла. Ти розумієш, брате? Просто ніби й не було. Тисячі людей разом з притулками поглинула прірва. Моя жінка, мої восьмеро дітей провалилися в димуючу яму…

Я покинув село, пішов у світ. Що мені ще залишилось? Все життя трудився, мріяв, щоб виростити діток, навчити їх добру, побачити онуків, утішитись, може, щастям їх… Еге! Мов роса ранкова, випарувалося моє щастя.

Я бродив шляхами Атлантіса без дум, без потреби, мов сновида… Їв, що давали добрі люди, спав разом з бродячими псами в канавах над шляхом і йшов, ішов, щоб заглушити біль серця, щоб забутися…

А потім, згодом, вспокоївшись трохи, задумався… Так, так! Те, що сталося зі мною, — страшно! Таке й пережити важко! І навіть не ясно, навіщо переживати таке? Чи не краще просто кинутися вслід за дітками й жінкою в прірву? Та я залишився жити… залишився і, кажу, навіть вспокоївся…

Одного разу я сидів, спочиваючи, під старою сосною, край дороги. Навколо не було нікого. Тиша, степ, квітучі трави. Ліси на обрії. І впав мій погляд на мертвого хом’яка, що лежав у траві. Він уже засмердівся. На ньому сиділа велика зелена муха, пожираючи падло. Потім вона знялася і закружляла над травою, над квітами. І не бачила, що на листочках заснована павутина. Раз! І заплуталася муха в міцні тенета. Забилася, залементувала, закрутилася! Та куди там! Мисливець надійно готував свою пастку. Він вискочив з засідки, кинувся до мухи, жваво обплутав її і почав їсти. Павук був спочатку невеликий. Потім нассався, роздувся, заблищав. Скінчивши сніданок, заспокоївся і став спочивати. Аж ось мимо пройшов якийсь чоловік. Він не звертав уваги ні на мене, ні на павука. Він просто наступив на нього й роздушив.

І тут зненацька щось ніби осяялося в мені. Я збагнув, наскільки все химерне в цьому світі й непостійне. Мені здалося, що я володів землею, мав сім’ю. Саме здалося. То був сой. То був обман. Хом’якові здавалося, що він господар своєї нори, муха вважала, що вона володіє хом’яком, павук радів, що здобув поживу, хоч і сам одразу ж сконав під ногою перехожого. Хто скаже, чи скоро, чи