Читати книгу - "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"

нас вибухнув ярким полум'ям молодечий запал, віра в кращі часи вернула знову. Нам знову усміхнулася будучність. І тепер ми привчилися дивитися долі сміло в очі, не зражуватися чимнебудь, а вперто, просто прямувати до остаточної цілі. Ми вже загартувалися на всі дари долі, ми навчилися їх терпеливо зносити та ждати. Сього одного дуже важного навчилися ми, а саме ждати навіть дуже довгий час і ніколи не тратити надії. І ми її вже не тратили, але снували золоті мрії. І ми з запалом, з огнем у душі та в очах йшли на дальший бій…»[71]

Зв'язок між стрілецтвом і громадянством та політичним проводом безперервно підтримували перепискою та пресою і літературою. Тисячі листівок і листів відходили в світ з бойового фронту УСС та надходили на фронт з усіх сторін від рідні, знайомих, приятелів та різних організацій. Так утримувався духовий зв'язок УСС із громадянством. Це була духова пожива, що піддержувала морально та кріпила їх сили. Українська і чужа преса, численні книжки і брошури інформували та освідомляли стрілецтво про проблеми біжучої політики, про стан воєнних подій та про всі українські справи. УСС незвичайно живо інтересувались загальними справами та українською визвольною акцією. Широко дискутовано про методи української визвольної політики та формовано стрілецьку ідеологію. Українське Січове Стрілецтво тим відрізнялось від інших військових частин, що воно було військом думаючим, що жило своїм окремим духовим життям, що само поставило собі мету своєї боротьби і власним шляхом хотіло цю мету осягнути. Воно не було бездушним знаряддям свого чи чужого мілітаризму, а твором визвольної думки поневоленого народу, і цю думку воно плекало й розвивало серед воєнних трудів та бойового гамору, і було готове цю думку закріпити жертвою свого життя.

Невідхильна трагедія розшматованої нації

Уже при проголошуванні маніфестів Головної Української Ради та Союзу Визволення України, як також з моментом створення формації УСС, – мусіла станути перед усіма українцями, а перед Українським Січовим Стрілецтвом зокрема – дуже прикра проблема: проти себе мали станути зі зброєю в руці сини одного народу, брат мусів іти воювати проти брата. Займанницькі держави слали проти себе до боротьби сотки тисяч українців, що мали боротись не за власне існування, а для добра своїх займанців. Проти Українських Січових Стрільців станули на приказ російського царя сотки тисяч рідних братів в салдатських шинелях, що «не за Україну, а за її ката, мали проливати кров добру, не чорну». Вони мали гинути з рук Українських Січових Стрільців і вони також несли Українським Січовим Стрільцям смерть і рани. Цю страшну національну трагедію передбачували УСС і її неухильність ясно собі усвідомляли. Вона зготовлювала їм неодну тяжку і сумну хвилину, під час їх чотирилітньої боротьби на протиросійськім фронті. Повсякчасна свідомість, що по другому боці бойового фронту стоять проти них їхні брати українці, сини тої ж нації, жертви московської тиранії, – не сходила ніколи із уваги Стрілецтва. Літніми вечорами та місячними ночами надслухували стрільці українські пісні, що лунали із ворожого боку річки Стрипи на Поділлі в 1916 р., і такими ж українськими піснями відповідали своїм братам.

УСС Микола Опока, учасник одної стрілецької стежі в Карпатах, якої провідник згинув, так змальовує цю справу:

«Командант стежі вістун Степан – після страшно тяжкого маршу в снігах – підповз під російські позиції, звідки почув українську мову. Він насторожує вуха, непорушливо приляг до снігу, перемінений цілий у слух. Долетіли до нього рідні слова. Він завмер, слухав. Тепер слово вже можна розуміти, вітер сильніше доносить голос. І вістун чує: «…нене рідна, нене старенька, як же ти це зносиш!..» Степанові вдарила кров до голови, щось стиснуло за серце, підняло груди.

Він не видержав, забувся, вибухнув: «Братіку, та ж я також…» – «Ей, австрієц, плі! «… трах, тарах, тарах, залопотів ліс, а відгомін відбився кілька разів від гострих скель… Недалеко перед розстрільною лежав Степан, над ним спинився його ворог… Вістун прощав ясний світ, крайок синяви неба, тремтливі галузки ялиць. Над ним стояв його брат, тепер ворог, може вбійник, а той шепотів йому «мамо, мене, прощай. «Ворог» схилився й замкнув йому очі».[72]

У згаданому уже вище оповіданні «Марія» – змалював Василь Стефаник, як глибокий мислитель, у неперевершеній мистецькій формі ту ж трагедію, що настала між синами одного народу, коли одна його частина йшла добровільно воювати за Україну, щоб зірвати з неї кайдани московської неволі, – а друга була поневолі змушена боротися в рядах царської армії за знищення єдиного вільного огнища української культури та державницької думки.

Коли в стрілецькі руки попадали російські полонені, то першим питанням, що його ставили стрільці полоненим було: з якої губернії? – ожидаючи нетерпеливо бажаної відповіді, що полонений буде з полтавської, херсонської, чернігівської чи іншої української губернії, що вони почують живе слово українця та відомості про Україну, про життя народу, довідаються від живої людини про ту Україну, яку взялись визволяти. Хоч крихітку національної свідомости бажали найти стрільці в полоненого, бо хотіли вірити, що московський царат не вбив ще зовсім живої душі українського народу. Коли ж подибали хоч дещо свідомого українця, російського солдата, що знав про Шевченка, про національну окремішність українців від росіян, читав українські книжки чи часописи і т.п., то це була хвилина великої радости для стрільців. Але це траплялось – на жаль – досить рідко. Як рідних братів приймали їх УСС на своїх кватирах в місці постою та траплялось, що перетримували цих своїх «ворогів» у себе по кілька днів і довше. Були випадки, що після першого познайомлення на фронті стрільців із полоненими українцями, між ними продовжувалась товариська переписка, не раз дуже цікавого громадсько-політичного змісту.

В одній бойовій стрілецькій сутичці в Карпатах, в листопаді 1914 р., попав у полон, здавшись добровільно, молодий російський солдат, робітник з Катеринослава, Дмитро Шабала. Був це свідомий українець, і ми з великим захопленням довший час тоді з ним розмовляли. Був членом української соціяльно-демократичної партії в Катеринославі, читав журнал «Дзвін» та знав Володимира Винниченка й інших