Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

засмучений і вражений цим перетворенням. Відірвавши, нарешті, ноги дівчини од землі, я взяв на плечі фарфорові останки, одніс їх в «пантеон» і поклав на п’єдестал. На жаль, я зміг встановити там тільки бюстовий пам’ятник Норі… Обережно очистивши її обличчя від інею і глянувши востаннє на губи, які так недавно цілували мене, я вийшов з похмурої печери, піднявся, поспішив у свою кімнату, обережно зігрів і просушив лист і почав читати його.

Нора писала:

«Любий друже!

Пробачте, що я примусила вас пережити неприємні хвилини. Але я боялася, що без вас не зроблю те, що треба було зробити. Ваша присутність підтримувала мене.

Я говорила з батьком. Я заставила його признатись у всьому. І тепер я знаю, що примушувало його працювати з містером Бейлі.

Містер Бейлі обдурив батька. Він заманив батька в це містечко, обіцяючи відпустити через рік. Але коли рік минув, Бейлі заявив батькові, що не відпустить його. А якщо батько не послухається Бейлі, то ми не вийдемо живими звідси — ні він, ні я. Батько дуже любить мене. Він не хотів рискувати моїм життям і залишився в містера Бейлі. Але батькові важко було признатися, що він перебуває в полоні. І тому він запевняв мене, що його затримує робота.

Таким чином я зв’язувала батька. І через мене батько змушений був брати участь у цій жахливій справі.

Колись ви докорили мені, що я не схожа на мого предка-революціонера рудокопа Енгельбректа. Так, я мушу признатись, що не маю його сили волі і його невгамовної енергії. Віки і покоління потомків, очевидно, розпорошили його залізний характер. Я не наважилася вбити містера Бейлі. І довго не могла наважитись поставити батькові фатальне запитання про його співучасть у злочині. Та все ж я хочу вмерти, як достойна правнучка рудокопа Енгельбректа. Це все, що я можу зробити. Тепер батько вільний. Мені важко писати йому. Але передайте йому мої слова: «Батьку, твої руки більше не зв’язані. Зроби так, як зробив би на твоєму місці рудокоп Енгельбрект».

Прощайте. Нора».

Я кілька разів прочитав лист. Бідна Нора! Вона квапилась. Коли б я встиг сказати їй про те, що узнав від Люка, то, може, вона була б жива… І… вона любила мене. Але тепер із всім цим покінчено. Проте не все в листі Нори було для мене ясне. Можливо, її батько пояснить мені.

Був уже ранок. Я пішов до професора Енгельбректа.

Він сидів у кабінеті, поринувши у формули. Побачивши мене, професор підвів голову од паперів і спокійно запитав:

— Ви не бачили моєї дочки?

— З вашою дочкою… з міс Елеонорою трапилося велике нещастя, — сказав я.

Енгельбрект зблід.

— Що таке? Кажіть!

Я мовчки поклав на стіл листа Нори. Руки професора помітно тремтіли, але він намагався оволодіти собою. Прочитавши лист, він подивився на мене і глухо спитав:

— Що з нею?

Я розповів про те, що сталося в печері абсолютного холоду. Я вже був майже спокійний.

Енгельбрект опустив голову і закрив обличчя руками. Так він просидів кілька хвилин. Я не порушував мовчанки. Коли він одвів руки і підняв голову, я не впізнав його обличчя — так воно змінилося і постаріло.

Енгельбрект насилу підвівся, похитнувся і знову сів.

— Я вбив її…

Потім він раптом з усієї сили вдарив по столу кулаком, і очі його заблищали гнівом.

— Бейлі вбив її!

Здавалося, в Енгельбректа пробуджувалася душа його предка.

— Ходімо зі мною до цього бандита! — крикнув він.

— Одне запитання, професоре, — сказав я.

— Говоріть, але швидше…

— Міс Елеонора пише, що, з ваших слів, Бейлі погрожував убити вас і її, якщо ви наважитесь поїхати від нього. Тимчасом міс Елеонора казала, що він не затримував її.

— Це була гра містера Бейлі, гра на психології. Він знав, що Нора не поїде без мене. А я змушений був підтримувати в моїй дочці ілюзію того, що вона може поїхати, коли захоче. Якби вона узнала про свою неволю, то становище всіх нас ускладнилося б ще дужче. Вона відчула б себе нещасною.

— Ну, а коли б вона все-таки наважилася поїхати?

— Містер Бейлі не випустив би її.

— Але чому ж ви… не вбили Бейлі?

— Я не раз думав про це. Але вбивство містера Бейлі не змінило б становища. Містер Бейлі тільки одна з ланок злочинного ланцюга. Ви знаєте, з кого складається все населення містечка, за винятком кількох якутів-чорноробів? Це сини банкірів і тузів! І вони не випустили б мене, коли б я вбив Бейлі. Вони вбили б мене і Нору. Вони могли б убити мене, а її лишити живою… Що було б з нею? Бідна дівчинка, вона мала рацію: вона зв’язувала мені руки. Але коли б я знав, що Нора так зробить… А втім, тепер про це пізно говорити. Так, містер Бейлі жартувати не любить. Зі мною вчинили б точнісінько так, як з моїми колегами-професорами, що загинули в Арктиці. їх убили за те, що вони не хотіли підкоритися містеру Бейлі.

Професор почав шарити в ящику письмового стола.

— Хай йому чорт, куди дівся мій револьвер?

Я хотів сказати, що ще Нора шукала його і не могла знайти, але промовчав.

— Ну, обійдемося. Ходімо, містер Клименко.

— Що ви збираєтеся робити? — запитав я.

— Відверто поговорити з містером Бейлі…

Наш прихід до Бейлі був не зовсім вдалий. Він уже сидів у кріслі, а довкола нього згуртувалися його прибічники, їх було не менше як десять чоловік.