Читати книгу - "Привид іде по землі, Олександр Павлович Бердник"

зникала пам’ять. У голові — він це ясно відчував — почала дзвеніти висока надокучлива нота. Лосс зупинявся на мить, бив кулаком по голові, ніби хотів припинити безконечне дзижчання. О, якби відпочити хоч трохи. Але зупинятися не можна — земля проковтне його… На північ. Тільки на північ. Може, йому пощастить добратися до Парижа. Ех, якби перейти кордон Іспанії. Боже, допоможи йому, дай трохи сили… Побачити Моріса… Вій один міг би повернути Алессандро життя.

Сонце піднімалося все вище й вище, почало припікати. Агенти втомилися, піт заливав їм обличчя. Довготелесий почав згадувати чортів і ангелів, скинув піджак. Лосс вів їх глухими ущелинами, по камінню, через буреломи й завали. Два агенти десь о першій годині не витримали й відстали. Троє інших продовжували безглузде переслідування.

Тільки під кінець дня Лосс вийшов па шосе, що гадюкою звивалося понад гірською річечкою. Там його чекали інші агенти. Довготелесий радісно засміявся, знеможено сів на землю.

— Хай він буде проклятий — цей привид! — махнув він рукою. — Дайте мені поспати, більше я нічого не хочу.

Лосс не зупинявся, не слухав розмов агентів. Він ішов без будь-якої системи, інстинктивно тримаючись північного сходу. Десь у глибині пам’яті дзвеніло одне: в Париж, в Париж!

Алессандро не бачив, як за ним вирушили нові агенти. Але одного разу, озирнувшись, здивувався. Невже вони такі невтомні? Придивившись, Лосс помітив, що переслідувачі змінилися. Тоді він зрозумів задум Шліссера — вимотати сили Лосса, змусити його за невеликий спочинок віддати таємницю Тенка.

Ні, цього не буде! Якщо навіть є можливість відтворити анти-препарат, Лосс не діждався б того часу, коли його зроблять непідготовлені спеціалісти. Та Шліссер і не думав би врятувати Лосса. Він знає, що людина-привид — єдиний свідок пригоди в лабораторії, і не захоче, щоб світ узнав правду про смерть Тенка.

Лосс згадав свої недавні божевільні мрії про велич і владу, посміхнувся помертвілими губами. Яке безглуздя! Нічого цього не потрібно! Ось зараз він віддав би половину життя за можливість усе повернути назад. Щоб можна було вільно йти вулицями Мадрида, вдихати повітря, цілувати вуста Катрен, пити прозору воду.-

О Катрен! Хіба такої долі він хотів тобі? Прости свого Алессандро. Він гине. Але клянеться, обіцяє твоїй дорогій тіні, що люди-привиди не будуть ходити по Іспанії і руйнувати життя інших. Армія привидів не розпочне війну проти світу…

Де він, куди забрів? Ага, там, зліва, гори Сьєрра-де-Гвадаррама. Він йде вірно. Тільки треба було б подумати, як швидше добиратися до кордону. До залізниці. Може, йому вдасться сісти на поїзд.

Над горами впали сутінки. У високості загорілися хмари — призахідне сонце робило їх схожими на оксамит, залитий кров’ю.

Лосс помутнілим поглядом дивився на небо. Йому здавалося, що там течуть потоки крові. Вони виливалися десь із безодні й спадали на гірські хребти, бризкаючи на весь світ.

— Ось розплата, — прошепотів Лосс, божевільно дивлячись на феєричне видовище. — Дивись, милуйся ділом рук своїх…

Небесні кольори поблякли, над горами майнула чорна тінь. Морок якось миттю згустився, оточив Лосса непроникливим серпанком. І тоді ззаду засяяло світло. То агенти ввімкнули потужні ліхтарі. Слуги закону невтомно переслідували людину-привида.

Алессандро від люті заскреготів зубами. Доки вони, підлі собаки, будуть плестися за ним? Коли вони дадуть йому спокій?

Лосс зупинився над прірвою, мить завагався. Інстинкт зупиняв його, говорив, що його чекає смерть. Але розум підказував, що смерті не буде. Внизу, на глибині ста метрів, клекотіла річка, стрибала через каміння, скелі наставляли гострі зуби.

Промінь ударив у очі Лосса, засліпив.

— Ей, Лосс! — пролунав голос у темряві. — Що ви збираєтесь робити?

— Позбутися вас, нікчемні пси! — злобно крикнув Алессандро, кидаючись униз.

На скелі закричали.

Зашумів вітер у вухах. Лосс котився по стрімкому схилу, але ударів не відчував. Тільки неприємне лоскотання і тугий вітер усередині тіла супроводжували страшне падіння. Мимоволі майнула думка — він летить у просторі, десь між двома світами, але чужий і тому й іншому. Примара, що, мов неприкаяна душа, загубила свій рай і не може його знайти…

Схил ставав пологішим, падіння сповільнилось і нарешті припинилося. Тіло Лосса до половини занурилось у камінь. Він з труднощами вибрався на поверхню, підвівся і поглянув угору. Там блимали вогники ліхтарів, але не доносилося жодного звука.

Він із полегшенням зітхнув. Падіння ніби прояснило його свідомість, втома відчувалася менше. Лосс озирнувся, щоб зорієнтуватися. Праворуч видно заграву. Мабуть, якесь місто чи станція. Десь тут проходить залізниця, скоріше туди…

На маленькому полустанку Алессандро пробрався до вантажного вагона поїзда, що прямував від Мадрида до Сарагоси. Він умостився на тюках якогось товару, страшно хотілося заснути, але тільки він заплющував очі, як тут же здригався й зіскакував з місця. Невблаганна земля тягнула його вниз, крізь підлогу вагона. Тільки при ясній свідомості він ще може утримувати своє примарне тіло на поверхні. Значить, спати не можна…

Спливали жахливі години, години мук і галюцинацій. Під ранок Алессандро не витримав нелюдського напруження і заснув. Тіло його поволі занурилося в тюки, потім проникло крізь підлогу й випало на шпали.

Алессандро прокинувся, скрикнувши від жаху. Поїзд уже був далеко. Лосс, опанувавши себе, встав, зацьковано озирнувся. Слава богу, він уже біля Сарагоси. Ось недалеко видно дахи будинків.

Алессандро вийшов на шосе. Його увагу привернули великі оголошення на стовпах. Біля одного стовпа стояв літній чоловік у зім’ятому костюмі селянина, в зеленому капелюсі. Він, чухаючи потилицю, читав текст. Товсті губи поволі ворушились. Озирнувшись, селянин побачив Лосса, хотів щось сказати, але вражено замовк, опустивши очі додолу. Безглуздий хрип був відповіддю па запитливий жест Лосса. Алессандро позирнув униз і зрозумів у чому річ. Його ноги майже по щиколотки поринали в землю. Він справляв враження людини, що стоїть на куксах.

Селянин, задкуючи, віддалився від Алессандро, потім кинувся втікати. Лосс миттю прочитав оголошення.