Читати книгу - "Спартак"

— Вже? — вигукнула Валерія й додала: — Нехай зачекає хвилинку, попроси його трохи зачекати…

— Добре, пані…

Валерія прислухалася і, лише стихли кроки, квапливо вимовила:

— Ну от, він уже прийшов… тому я так хвилювалася, очікуючи на тебе… тому я й запитала, чи готовий ти усім пожертвувати заради мене… Адже йому… Гортензію… все відомо… Він знає, що ми любимо одне одного…

— Не може бути!.. Як же?.. Звідки?.. — схвильовано вигукнув Спартак.

— Мовчи!.. Я нічого не знаю… Сьогодні він проронив кілька слів про це… Обіцяв прийти ввечері… Сховайся… тут… у цій кімнаті, — вказала Валерія, піднявши завісу на дверях, — тебе ніхто не побачить, а ти все почуєш… і тоді ти дізнаєшся, як любить тебе Валерія.

Сховавши рудиарія в сусідній кімнаті, вона додала пошепки:

— Що б не трапилося — жодного слова й руху. Чуєш? Не видай себе, поки я не покличу.

Опустивши портьєру, вона приклала обидві руки до серця, ніби хотіла заглушити його биття, сіла на ложе і гукнула рабині, аби та запросила Гортензія.

За мить знаменитий оратор з неголеною п'ятнадцять днів бородою, у сірій туніці й темного кольору тозі, насупивши брови, поважно увійшов у конклав своєї сестри.

— Привіт тобі, милий Гортензію, — привіталася Валерія.

— Привіт тобі, сестро, — відповів Гортензій з явним невдоволенням. І поринув у тривалу мовчанку.

— Сідай і не гнівайся, дорогий брате, говори зі мною щиро й відверто.

— Мене спіткало величезне горе — смерть нашого улюбленого Сулли, але, певно, цього було мало, — і додалося ще одне незаслужене нещастя: мені довелося дізнатися, що донька моєї матері, забувши повагу до себе самої, до роду Мессала, до шлюбного ложа Сулли, вкрила себе ганьбою, вступивши в ганебний зв'язок з гладіатором. О Валеріє, сестро моя!.. Що ти наробила!..

— Ти ганиш мене, Гортензію, і слова твої дуже образливі. Але перш ніж захищатися, я хочу запитати тебе, — бо маю право це знати, — звідки це обвинувачення?

Гортензій підняв голову, обтер чоло рукою й уривчасто відповів:

— З багатьох місць… Через шість або сім днів по смерті Сулли Хрісогон передав мені от цього листа, — Гортензій подав Валерії зім'ятий папірус. Вона негайно розгорнула його й прочитала:

«Луцію Корнелію Суллі, Імператорові, Диктаторові, Щасливому, Улюбленцеві Венери, дружній привіт.

Тепер замість звичайних слів: „Стережися собаки!“ — ти міг би написати на дверях свого будинку: „Стережися змії!“, точніше: „Стережися змій!“ — бо не одна, а дві змії влаштували собі гніздо під твоїм дахом: Валерія й Спартак. Не піддавайся першому пориву гніву, простеж за ними, і в нічний час, у годину співу півнів, ти переконаєшся у тому, що твоє ім'я паплюжать, твоє шлюбне ложе ганьблять, знущаються над наймогутнішою у світі людиною, що вселяє всім страх і трепет. Хай збережуть тебе боги на довгі роки і позбавлять подібних нещасть».

На перших рядках листа кров прихлинула до обличчя Валерії, коли ж вона прочитала його до кінця, воскова блідість розлилася її обличчям.

— Від кого Хрісогон отримав цього листа? — запитала вона глухим голосом і стисла зуби.

— На жаль, він ніяк не міг згадати, хто йому передав цього листа і від кого він. Пам'ятає тільки, що раб, який доставив листа, прибув у Куми через кілька хвилин після смерті Сулли. Хрісогон був тоді в такому розпачі й такий схвильований, що, одержавши листа, машинально взяв його, і тільки через шість днів прочитав. Він не пам'ятає, як і від кого його отримав.

— Я не переконуватиму тебе, — після хвилинного мовчання спокійно сказала Валерія, — що безіменний лист — не доказ і на його підставі ти, Гортензію, брате мій, не можеш обвинувачувати мене, Валерію Мессалу, вдову Сулли…

— Є ще один доказ: Метробій, безутішно горюючи про смерть свого друга й уважаючи за священний обов'язок помститися за зганьблену його честь, через десять або дванадцять днів після смерті Луція прийшов до мене й розповів про твій зв'язок зі Спартаком. Він привів рабиню, що сховала Метробія в кімнаті біля твого конклаву в палаці у Кумах, і там Метробій на власні очі бачив, як Спартак приходив до тебе пізно вночі.

— Годі! — скрикнула Валерія, тремтячи від думки, що її поцілунки, слова, таємниця її любові стали відомі нікчемній рабині й такій жалюгідній істоті як Метробій.

— Годі, Гортензію! Ти вже висловив свій осуд, тепер вислухай мене.

Вона встала, схрестила руки на грудях й, гордо піднявши голову, сказала:

— Так, я люблю Спартака, то що ж? Так, люблю, люблю його дуже!.. І що ж?

— О великі боги, великі боги! — вигукнув розгублений юртензій і в розпачі схопився за голову.

— Дай спокій богам, вони тебе не чують. Краще вислухай мене.

— Говори…

— Так, я любила, люблю й буду любити Спартака.

— Валеріє, замовкни! — урвав її Гортензій, гнівно дивлячись на неї.

— Так, люблю, люблю його й буду вічно любити, — наполегливо й зухвало повторювала Валерія. — І я запитую тебе: що з цього?

— Хай захистить тебе Юпітер, мені просто страшно за тебе, Валеріє, ти зовсім збожеволіла!..

— Ні, я лише жінка, що зважилася порушити ваші деспотичні закони, відкинула всі ваші безглузді забобони, зірвала усі нестерпні золоті ланцюги, у які ви, переможці світу, закували жінок! От чого я хочу й запевняю тебе, брате мій, що прагнення до цього не свідчить про втрату чи затьмарення розуму, а може, саме навпаки: це ознака просвітлення. Отже, мене звинувачує Метробій — цей мерзенний блазень, настільки підлий і гріховний, що викликає ревнощі у всіх жінок, чиї чоловіки зустрічаються з ним? Він мене звинувачує! Воістину неймовірно! Я не розумію, як ти, Гортензію, надаючи таку вагу звинуваченням Метробія, не запропонуєш сенат обрати його цензором душ. Він був би справді гідним цензором. Метробій, що охороняє цнотливих весталок! Вовк, що супроводжує ягнят на пасовище! Тільки цього не вистачає вашому мерзенному Риму, де Суллі, що зганьбив місто