Читати книгу - "Вигнанці"

Обличчя де Ментенон просяяло, коли назвали її коханого.

— Ах, ви не знаєте! — промовила вона. — Він дав слово. Я вірю йому, як самій собі.

Та розумний єзуїт не довіряв інтуїції жінки.

— Наші супротивники численні й сильні, — сказав він, похитуючи головою. — Якщо король і встоїть, то йому завжди набридатимуть, і тоді життя здасться йому темнішим, замість того, щоб проясніти — звичайно, крім моменту перебування в промінні, яке йде від вас, мадам. Треба кінчати цю справу.

— Як саме, отче мій?

— Шлюб має відбутися негайно.

— Негайно!

— Так. Коли можливо, сьогодні вночі.

— О, ви вимагаєте занадто багато, отче мій! Король нізащо не погодиться на таку пропозицію…

— Він сам зробить її.

— Чому?

— Тому, що ми примусимо його до цього. Тільки так буде переможена опозиція. Коли шлюб стане фактом, двір змушений буде визнати його, а доти опір не припиниться.

— Що ж я повинна робити, отче мій?

— Відмовитись від короля.

— Як? Від нього? — Вона. зблідла, як лілія, непорозуміло дивлячись в обличчя єзуїтові.

— Це найкраще, що ви можете зробити, мадам.

— Ах, отче мій, я могла б, так, могла б зробити це минулого місяця, минулого тижня, навіть учора вранці. Але тепер? О! Це розіб'є мені серце.

— Не бійтесь, мадам. Ми даємо вам добру пораду. Ідіть зараз же до короля. Скажіть йому, що до вас дійшли чутки про всі неприємності, які він витерпів через вас. Ви не можете знести думки про те, що станете причиною розладу в його родині, а тому звільняєте короля від даної ним обіцянки і назавжди кидаєте двір.

— Іти тепер? Зараз же?

— Так, не гаючи ні однієї хвилини.

Вона накинула на плечі легку накидку.

— Я роблю за вашою порадою, — промовила вона. — Вірю, що ви розумніші від мене. А що, як він піймає мене на слові.

— Він на це не здатний.

— Страшний риск!

— Без риску не досягнеш такої великої мети. Ідіть, дитино моя, і хай благословить вас бог!

Король лишився в кабінеті сам. Поринувши в похмурі думки, він обмірковував способи, як здійснити свій намір і разом усунути опозицію, що, як виявилось, була сильна й численна. Нараз хтось постукав у двері, і в півтемряві він побачив постать жінки, про яку тільки що думав. Король схопився з місця і простягнув до неї руки з усмішкою, яка заспокоїла б її, коли б вона хоч на мить сумнівалась у його постоянстві.

— Франсуаза! Ви тут! Нарешті, за цілий день, у мене перший бажаний гість.

— Боюсь, що вас дуже схвилювали, ваша величність.

— Так, правда.

— Я знаю ліки.

— Які?

— Я покину палац, сір, і ви забудете те, що сталося між нами. Я внесла розлад туди, де сподівалась оселити спокій. Дозвольте мені виїхати в Сен-Сір або в абатство Фонтевро, і вам не доведеться йти на жертву через мене.

Король зблід, як смерть, ухопившись тремтячою рукою за її накидку, немов боячись, що вона негайно виконає свій намір. Протягом стількох років він звик звірятись на її розум. Він звертався до неї за порадою завжди, коли потрібна була підтримка. Навіть тоді, коли, як наприклад, на минулому тижні, він тимчасово віддалявся від неї, йому все-таки необхідно було знати, що його вірна, всепрощаюча подруга, яка завжди уміє розважити, тут, близько, поряд, готова підтримати короля і порадою і співчуттям. Але щоб вона могла покинути його тепер і назавжди — це ніколи не спадало королеві на думку, і серце його похололо від здивування й тривоги.

— Ви не зробите цього, Франсуаза! — вигукнув він тремтячим голосом. — Ні, ні, неможливо, ви говорите це в жарт!

— Серце моє розіб'ється, якщо я покину вас, сір, але воно розривається й тепер від свідомості, що ради мене ви віддаляєтесь від родини й міністрів.

— Що? Хіба я не король? Хіба я не можу робити так, як я хочу, не-звертаючи на них уваги? Ні, ні, Франсуаза, не кидайте мене! Лишайтесь зі мною і будьте моєю дружиною.

Від хвилювання він ледве міг говорити і все тримав її за одяг. Він завжди дорожив нею, але ще більше тепер, коли раптом виникла загроза втратити її. Де Ментенон, відчувши свою силу й вигоду свого становища, цілком використала їх.

— До шлюбу безперечно повинен пройти якийсь час, ваша величність… А ви будете неминуче зазнавати всяких неприємностей. Як можу я почувати себе щасливою, знаючи, що викликала стільки неприємностей для вас за цей довгий період?

— А нащо йому бути таким довгим, Франсуаза?

— Один день, який ви будете нещасні через мене, вже занадто довгий, ваша величність… Я з розпачем думаю про це; повірте, мені краще покинути вас.

— Ніколи! Ви не поїдете! Нащо вам ждати хоча «б один день, Франсуаза? Я готовий. Ви теж. Чому нам не повінчатися зараз же?

— Зараз же! О, ваша величність!

— Ми й повінчаємось. Така моя воля. Це мій наказ. Це моя відповідь тим, хто надумав керувати мною. Вони нічого не знатимуть, поки не відбудеться шлюб, а тоді подивимось, хто з них насмілиться поставитись без пошани до моєї дружини. Повінчаємось таємно, Франсуаза. Сьогодні ж уночі я пошлю за паризьким архієпископом, і, присягаюсь, хоча б