Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

— Знаєш, Омо, ти не йди від мене, залишайся тут.

Марта уже знала, що робитиме.

— Але ж до вас повинен прийти наш господар або інший гість, — боязко підвела очі дівчинка.

— Звідки це ти взяла?

— Так тут заведено. До таких жінок, як ви, завжди вночі хтось приходить. Це називається любощі.

— Е ні, Омочко, це не про мене. — Тут таке… Знаєш, як тільки побачиш, що ваш гість, такий собі товстий та червонощокий Ероут, прийде сюди і надумає задушити чи пристрелити мене, ти відразу біжи до свого господаря і попередь його, що та паскуда Ероут хоче… Ну, як ти кажеш, любощами без моєї згоди зайнятись.

Омо від почутих слів розкрила рота і тихо ахнула.

— Вас убити? Але ж ви така вродлива…

У двері постукали і вкрай перелякане дівча пішло відчиняти. Коли вона повернулась, круглі від переляку очі відбивали одне — прийшов Ероут.

— Гадаю, нам є про що поговорити, оскільки я завтра зранку від’їжджаю, — почулося за дверима.

Омо метнулася за штору, а Марта прикипіла до крісла. Ероут прихопив з собою пляшку якогось пійла.

— Давайте пом’янемо тих, хто загинув у цій жахливій аварії.

— Давайте, — погодилась Марта, якій і справді не завадив би ковток чогось міцного.

Вона подала важкі кришталеві склянки і Ероут, розливаючи, продовжив:

— Шкода, що раптова смерть забрала пасажира, біля якого ви сиділи. Таке перенапруження не для старших людей. А ви знаєте, що мій батько, здається, знав його. Колись вони разом воювали на Суматрі. Чи знають у вашій Ук-ра-ї-ні про такий острів?

Марта мовчала. Те, що Ероут відразу взяв бика за роги і заговорив про її земляка, змусило серце добре калататися. Виходить, це все правда про скарб. ВСЕ, що сказав Григорій Делкович.

— Я відразу звернув увагу на прізвище Доулд, царство йому небесне, — одним ковтком перехилив склянку Ероут. Від випитого на очі набігли сльози, їх він не витирав, а навпаки, шукав зволоженими очима Мартиного погляду. Марта й справді зиркнула на Ероута. Діставши такий поблажливий допінг, Теодор збуджено продовжив:

— Весь час думав: звідкіля чув це прізвище, а коли побачив, що перед смертю бідолаха подарував вам браслет із знаком лева, зрозумів, що не помилився. Так, це той самий Гренд Доулд. А його браслет переконав мене в цьому остаточно (Ероут знову наповнив склянку). До речі, надзвичайно чіткий орнамент батаків.

— Кого? — перепитала Марта.

— Це плем’я у індонезійських аборигенів таке, батаки називається. Браслет — зразок їх творчості. До того ж, я бачив подібну різьбу на скіпетрі в одному альбомі. Гадаю, ваш браслет теж міг би зацікавити етнографів Індонезії, адже його зроблено туземцами. А це зараз, самі знаєте, цінний народний промисел…

Марта пригубила склянку. Усе, що говорив Ероут, скидалося на правду, якби її не застеріг перед смертю Григорій Делкович, а не Гренд Доулд, як називав покійного голландець. Але, з іншого боку, якби не аварія, вона так би й не довідалася, що летіла поруч із земляком. Делкович мав нагоду Марті розповісти про те, що він з України. Однак не зробив цього ні в «Боїнгу», ні на летовищі тієї страшної атолової країни, де вони просиділи як заручники всю ніч. Зробити це його примусила тільки смерть.

Виходить, має рацію Ероут. Делкович таки не Делкович, а Доулд. З таким прізвищем жив старий, а справжнє заховав від людей. Навіть не хотів, щоб хтось знав, що він розмовляє по-українськи, знає Львів, Успенську церкву…

— Очевидно, перед смертю Доулд вам розповів про мистецьку цінність браслета для народностей Індонезії, — перебив думки Ероут.

Марта надпила з склянки.

— А ваш батько не розповідав, як познайомився з Дел… Доулдом?

— Вони були найманцями на Суматрі у складі нідерландського' корпусу. Тоді, ви мабуть знаєте з історії, туземці захотіли самостійності. От і довелося їх втихомирювати.

— Значить, звідти і браслет, про який ви говорите?

— О, так! Доулд ще хвалився перед батьком, казав, що сувенір отримав.

— Виходить, Доулд зробив щось добре тим батакам, оскільки отримав такий подарунок?

— А хіба він вам про це не розповідав? Я ж бачив, як він вам щось бурмотів, коли чіпляв на руку браслет. Тільки не зрозумів, на якій мові ви розмовляли.

Червоні очі Ероута дивились люто.

— Я теж нічого не розібрала, — підвелася Марта. — І браслет мені він не встиг подарувати. Мене штовхнув у воду Майкл. Молю Бога, щоб і він, і Стефан лишилися живими. Ви про них щось чули? Знаєте?

— Сядь, не стрибай навколо мене і не корч з себе сестру-жалібницю. Наплювати на всіх! — загримів Ероут. — Мене цікавить одне — браслет. Він у тебе, я сам бачив. Тільки ти його десь добре встигла заховати. Але ти мені його відцасиш доб-ро-віль-но, — у тебе іншого виходу немає. Цей нарваний Ель Даві, аби ти знала, справжнісінький сексуальний маніак. І залишив тебе тут лише для того, щоб торохнути кілька разів, а потім, як набриднеш, у кращому випадку відведе до стада кіз, яке вештається за ним. Або, як не будеш задовольняти його сексуальні девіації, віддасть отим бевзям, що шуліками кружляють навколо палацу, охороняючи господареві сідниці та його дорогоцінний член.

На довершення сказаного, Ероут видобув з кишені газету і тицьнув Марті:

— Ти вже мертва, дурепо…

Марта навіть руки за спину заклала. Не збирається вона вислуховувати теревені Ероута. Це їй наплювати на нього і на його слова. Ероут казиться і не знає, як підступитись до неї.

Зиркнула на Ероута. Той цмулив з склянки і навіть