Читати книгу - "Галка"

Фашисти нарощували сили проти партизанів. У жовтні-листопаді 1943 року, коли населення повстало проти окупаційних властей, командуючий охоронними військами Бот ввів проти партизанів 207-му, 285-ту і 281-шу охоронні дивізії, 388-му навчально-польову і майже 20 охоронних батальйонів. У смузі дій 18-ї армії, згідно наказу. Кюхлера, виділено ще 20 батальйонів (від кожної дивізії на фронті по батальйону). Та ще командування німецьких військово-повітряних сил доручило командуючому 1-им повітряним флотом Пфлугбайлю посилати щодня по кілька ескадриль на партизанські села і бази в лісах.

Ще ніколи з групи армій «Норд» не виступало стільки сил, як восени сорок третього року. Така була відповідь на заклик Ленінградського штабу партизанського руху підняти у тилу німців народне повстання проти німецьких окупантів, повстання за радянський народ, за хліб, за селянське і державне добро. В Ленінградській області палахкотіло три вогнища, два з яких — на північ від лінії Псков — Дно — Стара Руса — ріка Волхов. Третій повстанський край на північному заході області, де діяли 12-та, а також 6-та і 2-га партизанські бригади. Межі цього партизанського району на заході й півдні виходили безпосередньо до лінії «Пантера». Отой невидимий стик між 2-ю бригадою партизанів і районом будівництва оборонної смуги на північ і північний схід від Пскова і контролював оберштурмфюрер Вундерліх.

І ось Кротов отримав нове завдання — довідатися, чи справді на хутір «М» прийшли партизани групи секретаря Псковського підпільного райкому партії Акатова? Оберштурмфюрер Вундерліх хоча й пізно, але знав, що 30 грудня у селі Новоселля відбулося засідання партійного і радянського активу — з півтораста чоловік. Факт цей дуже розлютив німців, бо діялося це під носом у них, за десяток кілометрів від лінії «Пантера», яку німці хочуть зробити, як і весь «Східний вал», — неприступною для Червоної Армії. А виявилося, що на тій нараді партизани теж говорили про будівництво укріплень навколо лісових таборів, про людські резерви для партизанських загонів, про розширення продовольчих баз, а не лише про політичну роботу комуністів у селах і в партизанських формуваннях.

Кротов мав пересвідчитися, чи зупиниться на цьому хуторі Акатов і з ким він зустрічатиметься. Мабуть же, сюди прибуде хтось з керівників новосельської оргтрійки. Коли так, то завтра ж хутір обложать німецькі солдати з охоронної дивізії — і партизани не дорахуються ще кількох своїх керівників. Тоді були перебиті організатори псковського партійного підпілля і тільки Акатову пощастило услизнути.

Коли на східному небосхилі, над принишклою смугою лісу раптом заясніла, немов, проявилася на фотопапері, золотава півкуля місяця, Кротов і два його супутники — Пеньковський, ставний чоловік років під тридцять, і вузькоплечий Рябушкін — діставалися до луків, на яких загубилася у снігових кучугурах клуня.

— Заночуємо в клуні, пане Кротов? — запропонував Пеньковський.

Та Кротов думав про своє.

— Тут можна на бокову до ранку, — підтримав напарника низенький Рябушкін. — І перекусимо…

— Вірно. У ногах правди нема, вона в животі! — ствердив Пеньковський.

— Теж мені невидаль — перекусити! — з іронією промовив Кротов, до якого нарешті дійшли слова супутників. — Чому ж ні пари з уст про випивку?

— Само собою ясно! — підтвердив Пеньковський.

— Точно, — сказав Рябушкін. — Ні пари з уст… А пара та клубочиться, мов з труби. Погрітися й бог велів…

— Само собою ясно, — вставив Пеньковський.

Вони зайшли у пройму дверей, крізь яку намело снігу і всередину. Далі було сіно. В клуні пахло травами, снігом і ніби самим вечірнім літнім сонцем. Кротов з розгону впав на сіно, задерши ноги.

— Кра-со-та! Та цього вам не зрозуміти! — зверхньо мовив.

— Певне. Красота, якби нас не заставили нишпорити за партизанами! — висловив невдоволення Рябушкін.

— Не хникай! Витри соплі! Надто жирно для такого слюнтяя, як ти, нічого не робити на війні! — докірливо сказав Пеньковський. — Моли бога, що ти ще живий і маєш до пляшечки закусон. Не те, що в таборі військовополонених. — Точно. Табір — то пекло! — погодився Рябушкін. — А тут жити все-таки можна.

— Не напивайтеся. Можливо, доведеться віч-на-віч розмовляти з партизанами…

— А чому не бандитами? — прискіпливо поспитав Пеньковський.

— Тому, що ми зараз у зоні партизанів. Тож слідкуй, щоб не зірвалося щось небажане з язика, телепню. Випийте по два ковтки.

— Бути по-вашому, пане Кротов. По два то й по… чотири, бо два на два! — поцілував у денце пляшки Пеньковський.

«Пане Кротов!.. Мамонько», — старший трійки зітхнув, потім скинув шапку й покуйовдив пальцями хвилясте волосся. Заклавши руки за потилицю, потягся, солодко роззявивши рот. Стомився. Глибоко вдихнув повітря, що пахло травами.

«Хоча б усе обійшлося! І скоріше б до Берліна, в Добендорф! Звідти попльовував би на цю землю і цих партизанів! Нехай з ними воюють інші! Мені б лише в ту школу пропагандистів. Там би я показав себе! Може, узяли б до штабу генерала Власова. А штаб — це не команда «лісових котів», що ганяє мишей-партизанів. Та, що б не сталося, треба догодити командуванню охоронної дивізії і Вундерліху, вистежити партійних керівників псковських і новосельських партизанів. Звичайно, у Німеччині буде легше, ніж на цій неспокійній землі, що так і кишить партизанами, як гузир невода рибою, невода, затягнутого в рідному озері».

Зітхнув. Село, де він родився, мабуть, спалене німцями, бо й там, як і в Ленінградській області, є партизанські бригади. Розплодилося тих бригад! А куди православним християнам податися, як сказав Чирков, граючи хитрого середняка у фільмі «Чапаєв»? Червоні війська здали Мінськ, а німецька армія як язиком злизала всю Радянську Білорусь! Куди діватися? У партизани! А хто в поліцію. Вибір невеликий, як і в Мамонька-Кротова, коли він розмовляв уперше з Вундерліхом.

Думки Кротова щезли, коли