Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

Між тим день згасав. Паливода витяг записник, у якому вранці на вокзалі завбачливо занотував розклад поїздів, їх було кілька, останній відходив об одинадцятій ночі.

Випливла ведуча. «Нічого собі жінка, тільки тримається аж надто самовпевнено, ніби всі ті номери вона сама й виконувала. Мабуть, причина тому довга сукня й пасмо «сивого» волосся — крик моди, перевага над іншими. Нарешті…» — Самодіяльне тріо! «їхав козак за Дунай». Усі троє — в стилізованих костюмах, бандури поблискували перламутровою інкрустацією. Таміла з правого боку. Посміхнулась. Здається, помітила. Неважко — зал-бо невеликий, а бороданів у ньому й зовсім мало. «Зараз ударять в струни», — подумав Ярослав. Але в струни не вдарили. Натомість полинули легенькі звуки, як подих сонного вітру перед світанком, потім жвавіше, жвавіше… Почулися голоси. Пісня немовби піднімалася з глибин століть: ось вона минула безодню і враз шугнула високо-високо, спінюючи розкриллям синяву небес, розганяючи хмари. Ярослав па мить відчув, що йому несила ворухнутись. В свідомості якась бентега. Можливо, пісня розбудила ту позасвідому пам'ять, яка ховається в лабіринтах мозку, і тільки передається від покоління до покоління, не будучи розгаданою, але роблячи людину подібною до інших у тій людності серед якої жили її батьки й діди і де живе вона. Таміла співала третім голосом. Голос її — тло, на якому мережили свій спів дві інші співачки… Пісня востаннє тріпнула крилами, немов би струшуючи з них клапті синього неба, сховалася знову в безодню століть.

«Тепер зрозуміло, чого це самодіяльне тріо виступає в такій компанії», — подумав Ярослав. Він цілих півгодини до того слухав виконавців з гучними іменами.

Знову ведуча:

— «Червоні маки»! Акапельний спів.

«Червоні маки, квіти кохання, болючий спомин…» Тихо, ніхто не ворухнеться, не рипне стілець. «Річка буковинська спить, щось у житі шелестить…» «Шкода, батько не чує. Кохається у всьому народному, старовинному». «О, нещасная дівчина…» «Як вона встигає? Щоб так співати, треба багато працювати над собою. А оті товсті теки — зібрання літературних джерел!.. Її подруги, либонь, мають по одному, по двоє дітей. Цікаво, вона зазнала кохання? А може, тут, у залі, сидить її суджений?» «Щось у житі шелестить…» Пісня непомітно перейшла в тишу. Публіку ніби приспано. Та раптом — шалені овації… Всі троє підвелись, стримано вклонились.

Знову ведуча. Але зараз не до неї. Публіка в чарах самодіяльного тріо. На афіші перед Будинком учених так і писалося: «Самодіяльне тріо».

…Була десята вечора, коли Паливода, забравши з гардероба портфель, вийшов на вулицю. «Треба будь-що купити квіти», — міркував він, шукаючи очима квіткарку.

У кошику були самі тільки гвоздики. Він вибрав три свіжі, рожеві з довгими стеблами, поспішив знову до Будинку вчених. І вчасно, бо з дверей саме виходила Таміла. В руці — бандура в сірому цератовому чохлі. Йшла швидко, мабуть, поспішаючи на тролейбус. «Ця дівчина знає ціну часові», — подумав Ярослав. Зараз її тендітний стан щільно облягала чорна сукня з комірцем сніжно-білого мережива.

Помітила, стишила ходу.

— Добрий вечір! А я вас бачила. Ви сиділи в десятому ряді.

— Ви добре співали, — мовив Паливода, простягаючи квіти. — Не проженете, коли вас проведу? Давайте бандуру… На концерт не так просто було потрапити. На щастя, адміністратор виявився людяним. Сказав йому, що я у вашому місті останній день…

— Ще б пак! На такий концерт… — І вона почала перелічувати відомі імена.

— Та й самодіяльне ж тріо…

— Ми тут п'яте колесо до воза.

— Навіщо так? Вас приймали на рівні тих корифеїв, — сказав Паливода щиро.

Він відзначив, що волосся в неї не було заплетене в коси, як на сцені, а вільно спадало на плечі. Неон ліхтарів висинив його в колір мідного купоросу.

— Давно граєте на бандурі?

— З дитинства. Мене навчив один дідусь. Я ще і в школу не ходила, а вже бренчала «Ой, лопнув обруч». А потім закінчила музичну школу в Полтаві.

— Як ви встигаєте? Адже щоб заслужити такий успіх, який ви мали сьогодні, мало самих тільки аматорських вправ.

— Часу й справді обмаль, але не так щоб його й зовсім не було. До всього звикаєш.

Вони минули вже друге перехрестя. Сині манекени у вітрині магазину «Одяг» нагадували вихідців з царства тіней.

— А ті дві ваші колеги по сцені… Вони теж із науковців? — поцікавився Паливода.

— Можна сказати. Шубравська з університету, а Софієнко — аспірантка з політехнічного. Ми представляємо самодіяльність Буднику вчених. — Несподівано Таміла запитала — Ви знайшли собі притулок на ніч? Уже пізня година…

— Знайшов, — відказав Ярослав. — У поїзді.

— То ви вже й їдете, — в голосі її вчувалося розчарування. — Зробили щось корисного?

— Зробив, — посміхнувся він. — 3 вами познайомився.

Вона подивилась на нього пильно і, теж з усміхом, сказала:

— А крім того?

Паливода помовчав, спостерігаючи, як одинокі перехожі під ліхтарями наздоганяли власні тіні або тікали від них. А тоді мовив:

— З Мучником балакав…

— З Мучником?! — здивувалась Таміла. — А нащо він вам?

— У нього ж спектральні методи… Ярослав коротко переказав їй розмову