Читати книгу - "Вічний рух"

Скопова кімната була суціль заставлена електронною технікою. Чим більше в нього заводилось грошей, тим щедріше оплачувалися нові приставки до комп’ютера. У Скопа був наймодніший костюм, розроблений корпорацією Aura System, найдосконаліша маска, які використовувалися в Іграх Віртуальної Реальності.

Настав час закінчувати школу й визначатися з роботою. Не здобувши спеціальної освіти, Скопу все ж таки вдалося стати програмістом у фірмі, яка займалася розробкою штучного інтелекту. Представники фірми були приголомшені результатами тесту, який відбув недавній школяр. Відтак було підписано річний контракт. Причому Скоп домігся, що йому було дозволено працювати вдома.

Невдовзі Скоп співпрацював уже з кількома комп’ютерними фірмами. Звичайно, в роботі його цікавила платня, але більше — доступ до новітніх технологій. Усе передове Скоп без зволікання застосовував у своїй практиці.

Від постійної перевтоми наш син осунувся, спав з лиця З дому практично не виходив: навколишній світ не цікавив його. Бувало, втрачав лік часу, плутав пори року. А впевнившись, що помилився, знічев’я кидав: «Яке це має значення: час відносний…»

Але через рік Скоп купив будинок, куди перевіз усе своє комп’ютерне навчання. Відтоді ми з ним майже не спілкувалися. На телефонні дзвінки він не відповідав, до себе не запрошував. Про синове існування дізнавалися від його домогосподарки. Скоп став комп’ютерним відлюдьком. Він забув навіть день свого народження. «А для чого його пам’ятати, — відповів домогосподарці. — Усе знає «Тінь».

Людський розум, вважав Скоп, обмежений у своїх можливостях, хоча використовуються вони далеко не сповна. Та, якщо навіть розкрити ці можливості, їх не вистачить, аби запам’ятовувати всілякі дурниці. Мозок людини має виконувати, генерувати ідеї. Тільки світла, не переобтяжена зайвим голова, спроможна народити неординарну ідею. Чим більше захаращена голова непотрібним мотлохом, тим безплідніша людина. Спілкуватися з таким смітником некорисної інформації — все одно, що купатися в багнюці.

З якогось часу Скоп став інколи телефонувати нам. Це були здебільшого монологи, химерні монологи. Ми вислуховували їх, оскільки син не терпів заперечень і, звичайно ж, потім надовго виходили з рівноваги. Скоп став людиною, якій було чуже все людське. Він, здавалося, зовсім позбувся родинних почуттів.

Коли дружина потрапила в лікарню, я все робив, щоб Скоп провідав матір. Телефонував йому, посилав телеграми, передавав прохання через домогосподарку. Але Скоп так і не побував у лікарні. З великими труднощами через три супутники я вийшов на «Тінь», проте і це нічого не дало.

Скоп подзвонив мені у переддень, коли матір мали оперувати. Почувши його голос, я заволав у трубку:

— Сину, мати, твоя рідна мати в лікарні! Вона при смерті! Навіть після вдалої операції лікарі не гарантують…

— Все це емоції, — холодно перебив він мене. — Мої відвідини не мають ніякого сенсу — вони не допоможуть їй. Я проаналізував дані лікарняного комп’ютера. При формі її ракової пухлини операція безглузда. Шанс вижити — десять відсотків із ста. Найменша похибка хірургів — смерть…

Після таких сентенцій я готовий був убити сина.

— Ти бездушний!.. — кричав я. — Вона твоя мати… Вона народила тебе… Вона дала тобі життя…

— Я нічим не зобов’язаний… Дітородна функція притаманна всім жінкам. Те, що вона народила мене — чиста випадковість. Моєю матір’ю могла бути й інша жінка. Проте я спробую допомогти їй. Мені буде цікаво: на скільки машини вищі за людей. Ти маєш виконати одну умову…

Я ладен був забути всі образи, які Скоп завдав своїй матері, й ухопився за його останні слова.

— На все готовий! — погодився я.

— Зробити все ніхто не може, — продовжував знущатися Скоп.

— Твоє завдання — умовити лікарів довірити операцію комп’ютеру. «Тінь» підключиться до нього і я… В такому випадку у нас буде п’ять відсотків, що хвора цілком одужає, і близько двадцяти; що вона проживе ще три роки…

Скоп поклав трубку, а я не міг знайти собі місця. Ще ніколи комп’ютери не робили таких складних операцій. Вони були лише консультантами, помічниками в роботі хірургів. Виключити хірурга з операції — цього ніхто не міг уявити собі.

Не переповідатиму; як мені довелося діяти, щоб медики згодилися на такий експеримент. Урешті, справа була за Скопом. Знаючи його ставлення до людей, я не був до кінця впевнений у ньому. Але в мене іншого вибору не було. Мені залишилося тільки чекати.

На другий день після операції моєї дружини Катрін вся клініка, де вона перебувала, тріумфувала. Ще б пак! Операція, здійснена комп’ютером, завершилася успішної Це була сенсація. Про це писалося в газетах. Це було нове досягнення в медицині. Лише згодом я дізнався, що в клініці зважилися ще на дві подібні операції, і, не дивлячись на те, що стан хворих був значно ліпший, ніж у Катрін, обидві операції закінчилися літальним наслідком. Операції такого штибу були заборонені, а випадок із Катрін віднесли до містифікації.

Та після операції дружини я був щасливий. Я конче хотів подякувати Скопу й примчав до його дому. Двері відчинила домогосподарка.

— Мені потрібний Скоп, — сказав я й спробував пройти в дім.

— Невже вам не відомо, що містер Скоп нікого не приймає, — різко завважила жінка й загородила собою вхід.

— Даруйте, я — його батько! Маю право…

— Ніяких винятків, — незворушно мовила домогосподарка.

— Як так? У нас родинне щастя і я не можу не поділитися з сином…

Якомога злегка я відсторонив повнотілу господарку й стрімголов кинувся на горішній поверх, звідки доносилися голоси Скопа і комп’ютера. Наблизившись до кімнати, я готовий був стати на коліна перед сином, але щось мене зупинило. Я сторожко заглянув крізь прочинені двері.

Боже, що я побачив! Я уявляв кімнату Скопа в новому домі, але те, що постало перед моїм зором, перевершило найсміливішу уяву. Величезна із заштореними вікнами кімната була до стелі заставлена комп’ютерною технікою.